Зґвалтування, вбивство і пограбування, а також перелюб. історія кримінального злочину, здійсненого під львовом у 1645 р.

Злочинність і кримінальні практики залишаються маловідомою сторінкою в історії українських земель пізньосередньовічного й ранньомодерного часу (як, в значній мірі, й інших періодів). Причини цього є почасти суб’єктивні: українські історики ще тільки призвичаюються до тем і методик у галузі мікроісторії чи соціальної антропології. Воліючи займатися соціальними елітами або цілими верствами, дослідники присвячують мало уваги як кримінальним ексцесам, що відбувалися нібито осторонь значущих суспільних процесів, так і різноманітним групам, які перебували на маргінесі тогочасного соціуму і до яких належали й злочинці. Про них частіше говорять крізь призму історії права, законодавства і судочинства чи історії соціальних конфліктів. Відтак більш вдалими у сфері кримінальної історії залишаються популярні твори, орієнтованими на масового читача , тоді як в західній історіографії тільки в останні десятиліття вийшла низка монографічних праць з історії злочинності в ранньомодерний час .

Не сприяє вивченню кримінальної історії того часу й об’єктивний стан джерел, якими розпоряджається сучасний історик. На відміну від політичних, публічно-правових чи майнових актів, які продукувались у значній кількості, тривалий час зберігали свою актуальність і, відповідно, краще відкладалися в архівах, «кримінальна» документація представлена й збережена однобічно та фрагментарно. Як правило, це судові або інші юридичні матеріали, що, знову ж таки нав’язуючи історикові правовий ракурс дослідження, репрезентують окремі етапи розслідування чи судового розгляду справи про кримінальний злочин: скарга постраждалої сторони, позов, протокол допиту, зізнання свідків, контро- версії сторін у суді, судовий декрет. Але такий повний комплект стосовно одного кримінального злочину рідко коли трапляється дослідникові, зазвичай доводиться мати справу з одним-двома документами, які не дозволяють у повній мірі і достовірно відтворити картину конкретного ексцесу. Якщо для типових і поширених правопорушень їх повторюваність дозволяють створити більш-менш цілісні образи злочину, злочинця і жертви, то у випадку рідкісних злодіянь або таких, що нечасто ставали предметом оскарження й судового втручання (відповідно і документальної фіксації), історик змушений вдаватися до дріб’язкового мікроаналізу, порівнянь та не завжди однозначних аналогій.

До злочинів, що скупо репрезентовані в ранньомодерних джерелах, належать випадки сексуального насильства. Напад на Катажину, який стався під Львовом у 1645 р. і про який ітиметься далі, виявився практично єдиним випадком насильства над жінкою, зафіксованим у «кримінальній» книзі лавничого суду міста Львова, що містить записи за 1598-1600 і 1628-1665 рр. (усього в книзі нараховується 180 вписів)  . Загалом, за підрахунками Анджея Карпінського, на 560 випадків кримінальних правопорушень, відомості про які відклалися у міських кримінальних книгах за кінець XVI і XVII ст., припадає лише сім зґвалтувань , тобто не більше 2%. Така мінімальна присутність згадок про сексуальне насильство у судовому діловодстві не означає, що тоді ґвалти над жінками траплялося аж так рідко. Деякі ексцеси набували значного розголосу і, відповідно, більш-менш докладно відображені в джерелах – наприклад, випадок з 1633 р., коли львівський єврей Кєльманчик (спільно з двома слугами-хрис- тиянами) вночі увірвався в будинок на передмісті і зґвалтував дівчину Агнєшку . Натомість про інші випадки довідуємося лише завдяки лаконічним згадкам в актах. Приміром у книзі лавничого суду коротко згадано, що за його рішенням 22 травня 1643 р. під тортурами був допитаний якийсь Ян Неофіт, обвинувачений у зґвалтуванні «dziewki 8ІИ2еЬпеу» .

У тогочасному повсякденні, наскрізь просякнутому різними формами фізичного примусу та застосування сили (та із зовсім відмінним від нинішнього їх сприйняттям), насильство над жінкою не могло обмежуватися поодинокими інцидентами . Йдеться лише про те, що цей вид злочину нечасто ставав предметом судового розгляду чи навіть оскарження . Причини такого стану речей можна дошукуватися не тільки в закономірному небажанні й неспроможності жертв публічно розповідати про вчинене над ними насильство, що властиве для жінок-жертв будь-якої епохи і культури. Маємо справу і зі специфічними оцінкою й трактуванням сексуального насильства ранньомодерною людиною, яка часто-густо не виокремлювала цей злочин від різних форм фізичного насильства або розглядала його в контексті інших кримінальних переступів. Саме так сталося й у випадку нещасної Катажини.

Із кількох записів у міських книгах маємо таку інформацію про обставини нападу. У «святковий» понеділок – йшлося про понеділок у тижні після свята Божого Тіла (так званій Октаві), який того року припав на 19 червня – виходець зі села Рожанка (Ружанка), що під містечком Кросно   , Якуб Зємбка зустрів у Львові дівчину Катажину. Вона збиралася йти до сусіднього з містом села Лисиничі і Якуб рушив разом із нею. Опліч вони пройшли чималу частину шляху, аж доки не опинилися у безлюдному місці, на лісній луці коло Ґєст- ковської пасіки під лісом. Тут Якуб підступно напав на Катажину і спробував її зґвалтувати, але дівчина всіляко опиралася. Роз’ятрений її спротивом нападник витягнув ножа і перерізав нещасній горло. Щойно здійснений кривавий вчинок не перешкодив вбивці вчинити ще один злочин: він обібрав свою жертву, знявши з її мертвого тіла сукню та забравши 15 грошей, що знайшлися в зарізаної. Тіло Якуб залишив на місці злочину, а вкрадені речі заніс «на окописько» .

Чутка про вбивство поширилась містом, і Якуба невдовзі було схоплено. Можна припустити, що саме речі  жертви вказали на нього як на вбивцю. Вже в п’ятницю 23 червня Софія Островська, тітка вбитої з підльвівського села Винники, оскаржила його перед