Жіночий одяг Волинського Полісся

Одночасно із тканим оздобленням здавна використовували і вишивку "заволіканням", "занизуванням", як самостійно, так і разом із тканням. Ця техніка зовні нагадує ткання - нитка йде вздовж всього орнаменту, то виступаючи нагору, то зникаючи на споді полотна. При цьому перебирається не кожна нитка основи, а кілька ниток одразу, що й дає можливість створювати орнамент, подібний до тканого (Любашівський, Сарненський і Во-лодимирецький райони). Ця техніка зручна для відтворення геометричних візерунків-виходять вони чіткими й крупноплановими.

Про різноманітність малюнків говорять вже їхні назви: "павучки", "пасочки", "зубці", "кльованки", "віконечка", "мороз", "кроль", "купочки", "ружі", "хрести" тощо.

У Сарненському і Володими-рецькому районах часто трапляються сорочки, прикрашені технікою "вирізування". Вирізані й обшиті нитками ромби закомпоновані у поздовжні полоси рукавів. На відміну від полтавського та чернігівського, вирізування на поліських сорочках простіше й грубше. Порівняно рідше зустрічається на Поліссі вишивка "хрестиком", яка теж має тут простіші форми ніж у центральних областях України.

Наприкінці XIX ст. на Поліссі почали застосовувати техніку вишивки "настилуванням", переважно комбінуючи з іншими прийомами. З часом вишивка стає вишуканішою, різноманітнішою, в сорочках пізнішого періоду (наприклад, 30-х років) часто бачимо водночас три і навіть чотири техніки вишивки: "заволікання", "затикання", "настилу-вання" і "хрестик". Багатшою стала й гама кольорів: поряд із червоним і чорним все частіше з'являються синій і жовтий.

 

Свято Куста в Музеї народної архітектури та побуту України.

Група дівчат в одязі Волинського Полісся.

 

Проте художня якість сорочок навряд чи від цього виграла: вони почали втрачати ту цілісність, суворість і простоту оздоблення, що співзвучні з суворим селянським побутом і монументальною простотою всієї матеріальної культури поліського села.

З поясного жіночого одягу поліщуків головним є "літник" (спідниця). Літники шили з вертикальних полотнищ тонкої вовняної домашньої тканини, звичайної смугастої, з переважанням червоного кольору. Три пілки тканини збирали і зшивали біля пояса з боків і ззаду, а четверту (часом іншого кольору) додавали спереду, де був і розріз із зав'язками. Назва четвертої пілки - "вставка", "пелена", "притоло-ка". Подібного крою спідниці є й у білорусів. В Любомльському і Люба-шівському районах носили спідниці із грубшої тканини, ніж літники (місцева назва -"бурка"). Всюди на Поліссі були поширені також спідниці з лляного полотна, які мали назву "ленка" (їх шили з різнокольорової тканини у клітинку і "рандюк") спідниці з однотонної тканини, прикрашеної внизу кольоровими смугами.

По всьому Волинському Поліссю побутувала біла спідниця. Шили її переважно з п'яти пілок, дрібно призбираних біля пояса. (Розріз із зав'язками найчастіше спереду). Унизу спідниці також прикрашалися кольоровою смугою, тканою або вишитою, святкові яскравіше і багатше оздоблювалися.

Залежно від оздоблення й сортів полотна спідниці також мають" місцеві особливості. Наприклад, в Дубровицькому районі їх, як і весь комплект одягу називають "серпанок" (за назвою полотна, з якого зроблено вбрання). У Старовижівсь-кому районі лляну спідницю називають "фартухом". Шили її з смугастої або в клітинку тканини, одержаної шляхом комбінування вибілених і невибілених ниток. Низ фартуха прикрашали червоною смугою, за винятком передньої пілки, яку залишали однотонною. У Рокитнівсько-му районі лляна спідниця має назву "окружник".

Поверх спідниці спереду вдягали фартух, зшитий з двох пілок тканини - різний на будень і на свято. Як правило, фартух коротший за спідницю і зав'язувався ззаду. Він також прикрашався внизу кольоровою поперечною смугою такого ж кольору, як і спідниця. Це надавало вбранню стильової цілісності й єдності.

Окрім білого лляного фартушка на свято поверх літника зрідка вдягали вовняну "запаску", звичайно, червоного кольору, заткану внизу вузькими різнокольоровими смугами.

До верхнього плечового одягу поліщуків належали, зокрема, сукняні свити ("сермяги"). У свято носили переважно білі й сірі, у будень - чорні й коричневі. Свити шилися без підкладки: біля коміра і на кінцях рукавів тканина складалася удвоє. Найчастіше свити були двобортними, права пола накладалася на ліву сантиметрів на двадцять, захищаючи таким чином груди від холоду.

Свити шили або місцеві кравці, або мандрівні, які ходили по селах у вільний від сільськогосподарських робіт час. Звичайно вони жили у хаті замовника на його утриманні, а плату за роботу брали грішми чи, за домовленістю, натурою.

Жіночі свити на Поліссі мали два основні типи крою - із суцільною спинкою і з підрізною. Місцеві ж особливості проявлялися переважно в оздобленні і в неістотних деталях крою, а також у назвах.

Найпоширенішими були свити першого типу, з "невідрізною" талією. З боків унизу такі свити мають клинці у вигляді трикутників. Ці клинці пришиваються товстими зовнішніми рубцями, утворюючи "вуса". Клини вставляють також під рукавами. Комір у свитах звичайно стоячий, висотою 1,5-2 см, зрідка - відкладний.

Менш поширеним на Поліссі є крій свит з прямою спинкою і підрізними боками, зібраними в "фалди" ("забори"). Фалди на одязі поліські жінки оберігали: це ознака охайності. Тому, знімаючи свиту, літник або фартух із фалдами, їх старанно складали і перев'язували пояском ("крайкою"), щоб не зім'яти.

Рукави свит, як правило, були вшивні. Ліва пола мала прорізну кишеню. До наших днів зберігаються давні місцеві назви свит: "латуха" (Любомльський, Ратнівський, Старо-вижівський райони), "серняга", "сер-нига" (Старовижівський, Камінь-Ка-ширський), "свита" (Сарненський район). Короткі свити називалися також "гуньками"