Жіночий одяг Волинського Полісся

Головний спосіб оздоблення свит - обшивання коміра, верхньої поли, "вусів" і розрізу кишені кольоровим, (частіше синім) вовняним шнурком. На "вусах" і внизу на бічних розрізах поли нашивали "шишки", "квєти" з різнокольорових вовняних ниток або з гарусу. У Сар-ненському районі на свитах робили "штамповку" - смуги з вовняних ниток, нашиті великим хрестом.

Взимку одягали кожухи - білі та коричневі. Білі кожухи з овечої шкіри шилися довгими, з великим відкладним коміром, підрізною спинкою і фалдами з боків; у лівій полі - прорізна кишеня. Оздоблення загалом таке ж, як у свитах. Верхня пола, низ рукавів, розріз кишені, талія позаду обшивалися різнокольоровим шнуром (хрестом) і фігурно вирізаними шматочками шкіри або сукна.

Коричневі кожухи (верхня пола і розріз кишені) вишивалися темними нитками (геометричний орнамент) або оздоблювалися аплікаціями із шкіри. Низ, стоячий комір, розріз кишені і рукави внизу часто оздоблювалися смугою чорного або сірого смушку.

 

Селяни Сарненського повіту Волинської губернії.

Листівка початку XX століття.

 

Поясний і плечовий одяг поліщуки підперезували яскравим поясом - "крайкою", витканою у кольорові смуги (переважно червоного кольору), з китицями на кінцях, які іноді заплітали у кіски. Довжина крайки - 3-5 метрів, ширина - від 2 до 10 см. Підперезуючись, крайку кілька разів обертали навколо стану, а кінці підтикали з боків, спереду або ззаду. Ткалися крайки з грубої вовни. Зрідка трапляються крайки, зіткані із так званих "лучкових" ниток (тонкі фабричні вовняні нитки).

Головні убори жінок Полісся, як і решта елементів народного одягу, відображають естетичні смаки населення цього краю і є важливим матеріалом для пізнання його історії та звичаїв.

Поліські дівчата заплітали коси не в одну, а в кілька кісок ("поплі-ток"). Заплетені коси або вільно спадали на плечі, або їх вкладали навколо голови. У свята волосся прикрашали польовими або штучними квітами і стрічками.

Головні убори поліських жінок і дівчат у минулому були різними і за назвами, і за формою. Вінок, намітка, "намітець", "плат", "сповивало", "завивало", "кибалка", "кимбал-ка", "портовина", "каптур", "чепець", "хустка" - ось далеко не повний перелік назв головних уборів.

Розчісування волосся, розплітання коси і одягання головного убору нареченої - важлива частина весільного обряду. Ще на початку нинішнього століття на Поліссі побутував звичай "рубати косу" на весіллі. І тепер у деяких районах можна зустріти літніх жінок з коротко стриженим волоссям, ще з дня весілля. Найчастіше косу на весіллі у молодої жінки одрізав чоловік ("щоб йому після одруження не було погано").

Після обрізання коси голову пов'язували наміткою (або ще "пла-том", "завивалом") - давнім східнослов'янським головним убором. Під намітку вдягали "кибалку" - дерев'яний обруч 6-8 см висотою. Іноді її робили з лляної куделі і обтягували тканиною. Поверх кибалки, замість намітки (або ж під неї) вдягали також "чепець" ("очіпок", а в Лю-бомльському районі - "каптур").

У Старовижівському районі чепці виготовляли з тонких вибілених лляних ниток за допомогою давньої, нині майже забутої техніки безвузлового плетіння. Зустрічаються також чепці з фабричної тканини - ситцю або атласу. На лобі чепець прикрашали мереживами або стрічкою. Затягували його навколо голови шнурком і зав'язували на потилиці. Носили чепці переважно у свята. Перед тим, як вийти на вулицю, чепець покривали наміткою або хусткою.

Намітку ткали з тонких ниток у формі довгого рушника. Пов'язування ("навивання", "завивання") намітки вимагає певних навичок. Є кілька способів пов'язування намітки, при кожному з них вона набуває форми шапочки різної висоти. Часто намітку біля вух приколювали довгими шпильками або зв'язували кольоровими шнурками. Таку намітку можна знімати і вдягати, довгий час не розв'язуючи. У багатьох поліських селах намітки ткали для весільних подарунків, їх використовували, як рушники, для перев'язування весільних гостей.

Поруч із намітками на Поліссі широко використовували домоткані хустки. Зовнішні їх краї, як і краї наміток, вишивалися на двох кінцях, які зав'язувалися спереду, на лобі. На хустках, як і на свитах, нашивали по кінцях "шишки" (китиці). Існують різні способи вив'язування хусток. Один з найдавніших - кінцями наперед, з утворенням на лобі "ріжок".

У кінці XIX - на початку XX століть на Поліссі, як і по всій Україні, почали носити фабричні хуртки різних видів ("салісова", "загранич-на", "вибійчана", "польська", "шальо-ха", "кашмирова"). З часом вони майже повністю витіснили домоткані.

На Волинському Поліссі, як не дивно, не ткали і не носили великих вовняних хусток. У морозні дні поверх намітки (наприклад у Лю-бомльському районі) голову накривали "портовиною" (білою лляною скатертиною, зшитою з двох пілок тканини). Портовину складали вчетверо, обгортали попід руками і зав'язували ззаду на спині.

Найуживанішою шийною прикрасою були "пацьори" (різнокольорове скляне намисто). Такі ж намиста червоного кольору називали ще "коралі". Разом із намистом на шиї носили "личмани" і "мендалі" ( маленькі круглі образки у мідних обідках, підвішені на червоній стрічці), "крижики" (хрестики). Сережки і персні були здебільшого мідні, бронзові, залізні. На жаль, до нашого часу їх збереглося мало.

Найпоширенішим взуттям на Волинському Поліссі здавна були постоли, виплетені з лика липи, берези, в'яза, верби. Літні селяни часом носять їх і тепер (на пасовищах, сінокосах, у лісі). Плетіння постолів і "волок" (зав'язок) до них здавна вважалося чоловічим заняттям, а виготовлення онуч - жіночим. Волоки виготовляли з пряжі, кінського волоса, грубих лляних ниток або липового лика.

Чоботи і черевики на Волинському Поліссі вважалися предметом розкоші, і носили їх переважно у свята. Навіть ідучи до церкви селянин часто-густо ніс чоботи у руках, і тільки перед входом до храму взував їх.

На Поліссі користувалися також дерев'яним взуттям, яке мало назву "кайдани" і формою нагадувало галоші. їх видовбували із суцільних шматків дерева і носили переважно у дощову погоду. Подібне взуття відоме також у білорусів та литовців.

Творча особистість і художній смак народних майстрів так чи інакше виявляються мало не в кожному костюмі. Найпомітніші ці тенденції в Оздобленні, крій одягу в кожній місцевості є більш-менш стійким. І це природно. Шили одяг майстри, верстат ткацький був мало не в кожній хаті, і кожна дівчина чи жінка сама ткала полотно і прикрашала його вишивкою, вкладаючи у твір частинку свого неповторно-індивідуального світогляду і розуміння краси.

В одязі різних місцевостей, і навіть окремих сіл Волинського Полісся збереглося чимало локальних рис, які склалися в умовах відносно відокремлених натуральних форм господарства. Водночас у одязі поліщуків помітні риси спільності з одягом інших регіонів України, а також сусідніх народів - білорусів, росіян, поляків.

Наскільки ця спільність зумовлена етнічною спорідненістю з сусідами і наскільки вона є наслідком економічних і культурних взаємозв'язків між ними, наслідком схожих умов праці й побуту? Дати відповідь можна тільки шляхом комплексного вивчення народної культури, враховуючи дані етнографії, історії, антропології тощо.