Журналістика Великобританії

Поява в Англії інформаційного агентства Рейтер та скасування гербового збору в 1855 році призвели до втрати монопольного становища «Tаймс» у світі новин, а видання-конкуренти («Дейлі Телеграф», «Гардіан») збільшили наклади й потіснили «Tаймс» на читацькому ринку.

Прикметною рисою ХІХ століття стала поява інформаційних агентств, які спеціалізувалися на швидкій (порівняно із зарубіжними власкорами видань) передачі новин. Британське агентство Джуліуса Пола Рейтера склало гідну конкуренцію французьким, німецьким, американським та іншим колегам-конкурентам, перетворившись в ХХ столітті на світове агентство новин. Віддавши поширення власної інформації всередині Англії агентству Прес Ассоціейшн, Рейтер зосередило свою увагу на міжнародній інформації, розширивши кореспондентську мережу не лише на Європу, а й на Америку, Азію, Африку, Австралію, Нову Зеландію та Океанію. З метою цивілізованого поділу світового інформаційного ринку Рейтер тісно співробіт-ничало із французьким інформаційним агентством Гавас і німецьким Вольф.

На відміну від Франції, де суспільний розвиток протягом 19 ст. становив ланцюг революцій та переворотів, ситуація у Великобританії відрізнялась відносною стабільністю.

Своєрідність соціокультурної ситуації в Англії 19 ст. знайшла своє відображення у феномені вікторіанства. Вікторіанською епохою прийнято називати сімдесятирічний період англійської історії та культури, значна частина якої припадає на правління королеви Вікторії, яка перебувала на британському престолі з 1837 до 1901 року. На цей період припадає зміцнення економічної та військової сили Великобританії. Владна та сильна королева зміцнила авторитет монархії.

Пресі того часу притаманний націоналістичний характер, для неї на першому плані перебували велич, міць і добробут Великобританії. Мабуть, у жодній країні преса не користувалась такою повагою, як у Великобританії. Вона здійснювала великий вплив на життя нації, до неї дослуховувалась Європа, тим більше, що англійські газети вирізнялись прагненням до об’єктивної подачі фактів і чудовою поінформованістю. Лорд Росбері стосовно ролі англійської преси зауважив, що «англійська преса керує державними діячами, доносить до них ідеї та очікування всієї нації. Якщо преса не виконує цих двох найважливіших завдань, вона не заслуговує тієї поваги, яку вона отримує».

Журналістика у Великобританії була досить престижним видом діяльності. З найбільшими лондонськими газетами співпрацювали талановиті англійські письменники та журналісти. В. Скот дописував в журнал «Единбурзьке ревю», засноване в 1802 р. його другом адвокатом Френсісом Джеффрі. Для цього журналу також писали й інші представники тогочасної британської еліти, як-от: історик Томас Маколей, математик Вільям Гамільтон, хімік Чарльз Макінтош, письменник Томас Карлейль. Основним конкурентом цього журналу став «Куотерлівський огляд», заснований в 1809 р. В. Скотом, який розійшовся зі своїм другом у поглядах. Ця назва походить від англійського зневажливого слова «cockney», тобто низького походження. Так критики журналу назвали талановитих англійських письменників-романтиків, які дотримувались ліберальних поглядів, – Дж. Кітса, П. Б. Шеллі, У. Хезліта, Ч. Лема. У журналі «Блеквудський магазин» працювали поети-романтики Джон Вільсон, Томас де Квінті, Джеймс Хогг.

У деяких друкованих ЗМІ працювали просто унікальні за своїми здібностями журналісти. Наприклад, головний редактор газети «Морнінг кронікл» («Ранкова хроніка») Вільям Вудфолл. Ця людина мала дивовижну пам’ять. Газета спеціалізувалась на публікації найбільш повних і правдивих звітів про парламентські дебати, до яких англійська читацька аудиторія виявляла великий інтерес. Щоб отримати репортаж з парламенту, як правило, газети посилали одного стенографа, який просто фізично не міг зробити повну стенограму засідання. Вудфолл, який за свою чудову пам’ять отримав прізвисько «регістратор», особисто був присутнім на всіх парламентських слуханнях.

Щодо подальшої долі газети, після смерті Вудфолла її очолив Джеймс Перрі. Шотландець за походженням, він після закінчення школи два роки працював на мануфактурі в Манчестері, а потім перебрався до Лондона, де й розпочалась його журналістська кар’єра. Спочатку Перрі співпрацював з однією з лондонських газет, писав до неї невеликі есе і статті. Перрі був блискучим співрозмовником, дивовижним оповідачем, рідкісним колекціонером, людиною, невтомну на вигадки. Ще до того, як він став головним редактором «Ранкової хроніки», Перрі реалізував свою ідею посилати до парламенту не одного, а кількох стенографів. У результаті монополію «Ранкової хроніки» на найбільш повні та оперативні звіти з парламенту було підірвано. Ставши згодом власником і головним редактором газети, Перрі увів ще одну новизну: він почав винаймати стенографів не на час парламентських слухань, а на весь рік, що забезпечило йому довіру та вірність з-поміж найнятих на роботу людей. «Ранкової хроніки» під керівництвом Перрі стала найавторитетнішим парламентським вісником, на який посилались інші лондонські газети, коли хотіли процитувати кого-небудь з парламентарів. Крім того, Перрі хотів бачити свою газету зорієнтованою перш за все на інтелігентного й досить освіченого читача, тому він прагнув забезпечити газеті монополію на літературні новинки, які друкував на першій сторінці. Він залучив до співпраці з газетою відомих письменників: Ч. Діккенса, С. Т. Кольріджа та ін.

Особливе місце в британській пресі 19 ст. посіли ілюстровані видання, що з’явились на поч. 30-х років. Найбільш популярним був журнал-тижневик «Панч», заснований в 1841 р. Слово «Панч» – це скорочення слова «панчинелло», яке у свою чергу є англійським варіантом італійського слова «пульчинелло»: так звали одну з масок в італійському театрі. Журнал друкував численні політичні