Агресія Російської Федерації проти України й основні принципи міжнародного права

Держави, дотримуючись указаного принципу, зобов’язані використовувати всі передбачені міжнародним правом мирні засоби врегулювання і за неможливості досягти цього за допомогою одних звертатись до інших засобів; намагатись досягти якнайшвидшого і справедливого розв’язання спорів; використовувати можливості Генеральної Асамблеї й Ради Безпеки ООН у вирішенні спорів і сприяти їхній ефективній реалізації.

Російській агресії проти нашої держави, що розпочалась у лютому 2014 р., не передував спір, однак наразі можна стверджувати про наявність таких міжнародних спорів між РФ та Україною:

• спір, пов’язаний безпосередньо з агресією Російської Федерації проти нашої держави (остання вимагає повного відшкодування завданої шкоди шляхом припинення міжнародно-протиправних діянь, реституції порушених прав, компенсації завданої міжнародно-протиправними діяннями шкоди, а російська сторона, у свою чергу, заперечує власну агресію) ;
• спір про невиконання Росією зобов’язань із боротьби проти фінансування тероризму;
• спір щодо порушення зобов’язань РФ за міжнародним гуманітарним правом;
• спір щодо дискримінації етнічного українського та кримськотатарського населення на окупованій Росією частині території України.

Розгляд дій РФ проти нашої держави й зазначених спорів, беззаперечно, свідчить про порушення нею зобов’язань перед Україною щодо принципу мирного розв’язання, передбачених універсальними, регіональними договорами, а також договорами, укладеними РФ та Україною.

Принцип поваги основних прав і свобод людини набуває все більшого значення у зв’язку із загальним визнанням того, що однією з основних функцій держави є забезпечення дотримання прав людини, у тому числі і як фундаменту міжнародних відносин; це походить зі змісту універсальних і регіональних актів, міжнародних договорів [26] , норм конституцій держав.

Дії Російської Федерації проти України супроводжуються грубими, системними, масовими порушеннями практично всіх основних прав людини. Ідеться як про індивідуальні права мешканців Автономної Республіки Крим, Донецької та Луганської областей, українців у Російській Федерації, так і про колективні права кримських татар як корінного народу півострова та українців як національної меншини у РФ.

Відповідно до норм міжнародного права, Росія як держава відповідальна за порушення прав людини не лише її органами влади, посадовими особами, армією та спецслужбами у Криму й на сході України, учинені ними під час окупації цих частин території нашої держави, а й «самообороною Криму» й «ополченням» у Донецькій і Луганській областях. Ідеться і про порушення РФ як міжнародних договорів у сфері прав людини, так і обов’язків держави-окупанта за міжнародним гуманітарним правом.

Аналіз відповідних міжнародно-правових норм надає можливість стверджувати, що в Росії не було жодних юридичних підстав ані для будь-яких обмежень прав людини, ані для відступу від своїх зобов’язань за міжнародними договорами у сфері захисту прав людини.

Добросовісне виконання міжнародних зобов'язань як принцип pacta sunt servanda («договори повинні виконуватись») є найстарішим із основних принципів. Про його загальне визнання прямо вказано в актах сучасного міжнародного права – Віденській конвенції про право міжнародних договорів 1969 р. [22], Віденській конвенції про право міжнародних договорів між державами і міжнародними організаціями або між міжнародними організаціями 1986 р. [21, с. 15]; це підтверджується рішеннями міжнародних судових установ, практикою держав і міжнародних організацій.

Зіставлення дій Російської Федерації із приписами її міжнародних зобов’язань дають змогу стверджувати, що діями проти України Росією було порушено ті, що передбачені Статутом ООН, Гельсінським заключним актом НБСЄ 1975 р. [2], Віденською конвенцією про право міжнародних договорів 1969 р. [22], багатосторонніми договорами у сфері захисту прав людини (Європейською конвенцією про захист прав людини і основоположних свобод 1950 р. [3] і низкою протоколів до неї, Міжнародним пактом про громадянські та політичні права [8] й Міжнародним пактом про економічні, соціальні і культурні права 1966 р. [9] та низкою інших), у сфері боротьби з тероризмом (зокрема Міжнародною конвенцією про боротьбу з фінансуванням тероризму 1999 р. [10], Міжнародною конвенцією про боротьбу із захопленням заручників 1979 р. [11], Конвенцією Ради Європи про запобігання тероризму 2005 р. [5], Договором про співробітництво держав-учасниць СНД у боротьбі з тероризмом 1999 р. [25]) тощо. Російською Федерацією було порушено і практично всі її зобов’язання перед Україною, які містяться в основних двосторонніх міждержавних договорах – «Великому договорі» (Договорі про дружбу та співробітництво між Російською Федерацією та Україною 1997 р.), договорах про співробітництво в основних сферах взаємодії (економічній, технічній, гуманітарній), Харківській угоді 2010 р. та угодах про базування Чорноморського флоту РФ на території України, Договорі про україно-ро- сійський державний кордон 2003 р., а також закріплені багатостороннім Будапештським меморандумом про гарантії безпеки у зв’язку з приєднанням України до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї 1994 р.

Дослідження відповідних норм міжнародного права та практики їхнього застосування свідчать про відсутність будь-яких підстав, якими могли б бути обґрунтовані твердження про правомірність невиконання Росією своїх зобов’язань або виключення відповідальності за їхнє порушення.

Денонсація Російською Федерацією Харківської угоди 2010 р. й угод щодо базування Чорноморського флоту Росії на території України 1997 р. здійснена всупереч нормам міжнародного права, і, оскільки необґрунтована відмова від договору не є підставою його припинення (це, зокрема, було підтверджено МС ООН) [6], ці угоди продовжують діяти, залишаються чинними й відповідні зобов’язання російської сторони перед українською.

Зазначимо, що низка