Альбігойські війни та їх історичне значення

Дослідники зазначали, що ключ до розуміння основних причин альбігойської єресі полягає у вивченні політичного і соціального становища міст на Півдні Франції. Так, в даному регіоні в більшості міст існував цілий ряд особливих міських політичних установ, які називалися муніципіями. Ідентична ситуація була в Ломбардії, класичному регіоні стародавніх комун. Саме комунне життя накладало загальний відбиток на Прованс і середньовічну Італію. Ідея громадянської свободи спонукала мешканців муніципій до свободи думки навіть з релігійних питань. Міські общини Арля, Авіньйона, Бордо, Ліможа та інших міст самі обирали єпископів, оскільки цей давній звичай походив з євангельського вчення. Це також стосувалося міст Альбі, Нарбонни і Тулузи, які згодом стали центрами єресі [11, с 10]. Місто Тулуза взагалі користувалося обширними політичними правами і було радше республіканським містом, ніж міською общиною [20, с 14].

Тогочасна Римська Церква суттєво втрачала авторитет у суспільстві, внаслідок кризового стану власних інституцій, спричинених наявністю великих церковних володінь, збору десятин і податків на користь Церкви, які були джерелом значного особистого збагачення кліру та призводили, як наслідок, до моральної розпусти, корупції та аморального способу життя значної частини представників духовенства. Так, розпусне життя кліру яскраво висвітлювали французькі трубадури Вільгельм де ла Фабр і Вільгельм Лімозький: «Навіщо клірики так виряджаються, для чого ця розкіш, для чого ці коштовності, коли Бог жив так бідно і просто! Чому клірики так люблять брати чуже добро, якщо вони добре знають, що, відбираючи крихти у бідняка для своєї їжі, для своєї розкоші, вони чинять не за святим Письмом!» [1, с. 388]. Важливе значення мають свідчення клюнійського інока, написані приблизно в 1203 році під назвою La Bible de Provins, в яких автор критикує вище духовенство, кардиналів і легатів, які своєю появою у Франції і особливо у Лангедоці пробуджували велике обурення народу: «Все пропадає і змішується, коли приїздять кардинали, завжди жадібні, в пошуках здобичі. Вони приносять з собою симонію, демонструючи приклад гріховного життя; нерозумні, без віри, без релігії, вони продають Бога і його матір.» [10, с. 343]

Освічені лідери єретиків відверто проголошували, що головною причиною їхньої опозиції є моральний занепад Західної Церкви. Так, зокрема містик і аскет Йоахім Флорський (1132-1202) називав пануючу Церкву «вавілонською блудницею» [14, с. 69]. Селянство і біднота в свою чергу сповідували чисту євангельську доктрину, оскільки вона не мала нічого спільного з показним багатством і могутністю пануючої Церкви. В зв’язку з тим, що офіційна Церква підтримувала існуючий суспільно-політичний лад, однією з основних вимог низів було усунення посередників між Богом і людиною [24, с. 32].

Варто підкреслити, що катарське віровчення було не лише релігійною опозицією, але й важливим аспектом політичної боротьби провансальців проти зазіхань на адміністративну та релігійну самостійність Лангедоку з боку французької королівської влади та римської курії. Проявом сепаратизму альбігойців була приналежність до катаризму представників місцевого духовенства, опозиційно налаштованих феодалів і навіть окремих королівських чиновників [26, с. 113].

Соціальний склад катарів був неоднорідним. Вихідці з бідних прошарків населення становили більшість членів секти катарів. Проте керівники єретиків належали до заможних верств суспільства [21, с. 34]. Джерела вказують на приналежність до них ремісників найрізноманітніших професій. Найчастіше згадуються ткачі, що свідчить про широке поширення текстильного виробництва у Лангедоці, де протягом тривалого часу слово «ткач» було синонімом слова «катар». В документах також згадуються пекарі, ремісники, що займалися виготовленням ременів, сит та ін. Серед катарів було багато торговців, власників невеликих заїжджих дворів, лихварів та інших заможних осіб [31, c. 430]. Катаризм сповідували також окремі дворяни, священики, нотаріуси та інші представники освіченої й заможної частини міщанства. Значна частина альбігойців, що проживали в 70-х pp. XIII ст. у Тулузі та її околицях, були бідними ремісниками. До секти катарів входило також багато сільських мешканців, переважно бідних пастухів [31, с. 431]. Отже, серед єретиків були представники як заможних верств населення, так і бідних та обездолених.

У період Раннього Середньовіччя також існували інші, радикально налаштовані єретичні секти, які розчиняли християнство в язичницьких домішках, повністю розривали зв’язки з історичною Церквою і виступали як конкуруючі з нею общини, а на віддалених від центру держави теренах – прикордонних і транскордонних регіонах – демонстрували адміністративну автономність, конфесійну незалежність та зверхність. Вони були по суті дуалістами, на кшталт пізньоантичних гностиків та маніхеїв, і саме тому католицькі опоненти називали їх «новими маніхеями» [13, с. 124]. 

Ці небезпечні секти з’явились спочатку на Сході (Вірменія, Сирія, Іран), а згодом – і на Заході. Їхня догматична єресь досягла піку поширення та популярності у ХІІІ ст., коли їм було завдано удару потужним хрестовим походом під керівництвом Папи Інокентія ІІІ, хоча вони так і не були знищені [13, с. 124].

Крім павлікіан, вплив на західноєвропейську цивілізацію здійснили месопотамські євхити – секта ченців-містиків ХІ ст., дуалістичні принципи яких були запозичені з іранського парсизму. Візантійський богослов та історик Михаїл Пселл (1018–1078) називав їх «тими, що поклоняються дияволу»23. Від євхитів походять болгарські богоміли й південнофранцузькі катари. Загалом, середньовічні єретичні секти на Заході поділяються