Альбігойські війни та їх історичне значення

Варто підкреслити, що в Оксітанії інквізиційні судові процеси на початку своєї діяльності відрізнялися від пізнішої іспанської інквізиції. Страти відбувалися рідко, оскільки віра альбігойців не передбачала мучеництва, а самі єретики добровільно приймали обряд відречення і покаяння на суді інквізиції. Значно суворішим було ставлення інквізиції до тих, хто вперто зберігав вірність єресі або лише під тортурами зізнавався в ній. У першому випадку єретика спалювали на вогнищі, у другому - його очікувало пожиттєве ув’язнення в державній в’язниці з повною конфіскацією майна. Королівська влада була знаряддям виконання вироку і як винагороду отримувала значну частину майна засуджених [16, с 332].

В роки правління Філіпа III Сміливого (1270-1285) особливо активізувалися переслідування єретиків. Під впливом переслідувань і суворого інквізиторського нагляду, відсутності постійних керівників та вчителів релігія альбігойців почала набувати фантастичних образів. «Досконалі» змінюють дуалізм на віру у трьох, а іноді – у шістьох богів, які, на їхню думку, «походили з пшеничного зерна». Як наслідок – альбігойське віровчення почало остаточно занепадати. Догматика вальденсів трималася на міцнішій теологічній основі, хоча й їхні ключові доктрини частково поєднались із міфологічними уявленнями катарів [17, с. 356; 24, с. 368-369].

З другої чверті XIV ст. бегіни та вальденси змінюють на історичній арені альбігойців. У XIV ст. свідчення про останніх істотно скорочуються. В цей же час починаються переслідування в середовищі францисканців: частина орденських братів сповідувала вчення Оліві та звинувачувалася у лжеапостольстві. Одночасно гонінь зазнали французькі євреї разом з чаклунами та відьмами [16, с. 416]. В середньовічній Європі євреї залишались єдиною релігійною меншиною, якій, принаймні офіційно, дозволяли сповідувати нехристиянську релігію. Проте на практиці ставлення до євреїв різко відрізнялося від прийнятої правової норми. Євреї в основній своїй масі, як відомо, були купцями, фінансистами і взагалі освіченими людьми. Починаючи з XII ст., економічний розвиток Західної Європи та підвищення ремісничої кваліфікації дозволили християнам перейняти певні функції євреїв у суспільстві, самі ж іудеї почали сприйматися як ненависні конкуренти християн. Ці настрої збіглися з поширенням нових релігійних течій, і євреїв почали сприймати як ворогів Христа. У тому ж XII ст. були висунуті й перші звинувачення іудеїв у ритуальних вбивствах та інших важких злочинах; крім того, євреям заборонялося володіти землею.

У період від 3 березня 1308 р. до жовтня 1319 р. лише в одній Тулузі відбулося шість великих інквізиторських з'їздів. У Кабестені, Лодеві, Люнелі, Безьєрі, і особливо в Нарбоні, страти здійснювалися безперервно до 1324 р. Найвідомішим інквізитором Лангедоку був домініканець Бернард Гі (1261-1331), який здійснював церковну інквізицію на Півдні з 1307 по 1323 pp. Він засудив більше шестисот єретиків – як євреїв, так і альбігойців, вальденсів та бегінів [29, с. 298].

Вальденси в очах інквізиції майже нічим не відрізнялися від бегінів. Перші, після переселення з Лангедоку і Провансу осіли в долинах Дофіне, Швейцарії та П’ємонту, де вони співіснували із сім’ями альбігойців до 1387 p., коли інквізитор Антоній де Савільяно знищив залишки альбігойства на Півдні. Провансальські «емігранти» зайняли такі фортеці, як Салюццо, Піньєроль, Суза (у П'ємонті), Барселонету, Кейрас, Фрейзін’єр (у Дофіне); альпійські долини: Сан-Мартіно, Люцерн, Валь-Жирон та ін. [26, с. 839].

На межі XIII-XIV ст. на Півдні Франції розгорнулась справжня війна проти інквізиції, у якій об’єдналися різні верстви, однак перш за все – міського населення. Активний спротив інквізиції чинили мешканці Без'є. В Каркасоні міщани вигнали з міста інквізитора, спалили всі документи трибуналу та розгромили монастир, де засідав інквізиційний суд. Спірітуали, за підтримки городян, вигнали з тамтешніх абатств представників Францисканського ордену, зокрема у Нарбоні й Без'є, які в 1314-1316 pp. стали оплотом для місцевих єретиків з усього Провансу та сусідніх провінцій. Становище Церкви також ускладнювалось конфліктом папства з королівською владою і частиною галліканського духовенства, яке підтримувало короля. Королівські чиновники стежили та опікувались тим, щоб завадити надмірному зростанню впливу папства та інквізиції, й одночасно зміцнити централізовану владу в країні. У зв’язку з цим, у розпал переслідування єретиків на Півдні, 27 квітня 1287 р. Філіп IV спеціально попередив сенешаля Каркасона про те, щоби той утримувався від надмірної підтримки інквізиторів. У подальшому король використав спірітуалів у боротьбі проти папи Боніфація VIII: останні повинні були виступити свідками на організованому проти понтифіка процесі. Однак невдоволення королівської влади політикою Римської курії не заважало самому монарху так само переслідувати єретиків [29, с . 298-299].

Підсумовуючи викладений матеріал, варто наголосити на окремих визначальних чинниках. У XIII-XIV ст., з огляду на існуючі суспільно-політичні умови, соціальний протест у Франції та Південних Нідерландах набув релігійної форми у вигляді єресей та народно-єретичних рухів – катарів, вальденсів і найбільш поширеного та небезпечного для Церкви й світських феодалів. Католицька Церква, яка захищала і освячувала своїм авторитетом феодальну верхівку суспільства, неодноразово ставала владним та економічним «подразником», проти якого відбувався виступ народних мас. Необхідно також підкреслити, що релігійна опозиція на Заході була як зовнішньою, так і внутрішньою, котра існувала в середині самої Церкви. Найбільш послідовними й непримиренними провідниками саме внутрішньої церковної опозиції на той час були члени Третього Ордену францисканців -спірітуали, очолювані Петром Іоанном Оліві. Вплив ідей О ліві, як і загалом усіх єретичних релігійних течій