Альбігойські війни та їх історичне значення

На Заході єретична тенденція й тяжіння до конфесійності в організованій формі вперше проявились у ХІ ст., коли розбещеність Церкви і папства досягла свого апогею. Тій епосі вона уявлялася продовженням або відродженням маніхейської єресі. Їхньою зв’язуючою ланкою був дуалістичний принцип, замішаний на класичному докетизмі. Стародавні маніхеї ніколи не були знищені: вони продовжували таємно існувати в Італії та Франції, очікуючи сприятливого моменту, щоб вийти на світло. Вперше «нові маніхеї» з’явились у Німеччині, в Аквітанії та Орлеані; далі осіли в Аррасі (1025 р.), у Монфорте, поблизу Турина (1030 р.), в Госларі (1052 р.). Вони вчили дуалістичному антагонізму між Богом і матерією, докетичному погляду на людськість Христа, виступали проти поклоніння святим та іконам і відкидали (заперечували на теологічному рівні) всю Римо-Католицьку Церкву з усіма матеріальними засобами наділення людини благодаттю, що заміняли духовним хрещенням, духовною Євхаристією й символічною посвятою через рукопокладення (хіротонію) [13, с. 128].

Східна манера навертати незгідних у свою віру за допомогою сили, вогню і меча була остаточно перейнята Заходом саме в ХІ ст. Нетерпимість священиків підсилювалась несамовитою люттю відданих вірян. 

Характеризуючи духовно-світоглядні орієнтири та ідеали, притаманні західноєвропейському суспільству ХІІ–ХІІІ ст., необхідно відзначити, що централізація церковної влади в руках папства супроводжувалася широким зустрічним рухом релігійного індивідуалізму й незгоди. Коли теократична програма Григорія VІІ (1073–1085) та Інокентія ІІІ насаджувалась найбільш активно, у відособлених спільнотах незгідних дозрівав небезпечний духовний бунт. У той час, коли хрестоносці завзято билися із сарацинами за межами Європи, вдома піднімала голову «єретична скверна», яка загрожувала порушити внутрішній спокій Церкви [23, с. 103].

Майже п’ять століть Західна Європа не знала єресі. Коли папа Григорій І Великий (590–604) навернув аріан Іспанії та Ломбардії наприкінці VІ ст., то передбачалось, що апостольським Римом були знищені останні вогнища єресі. Однак у другій половині ХІ ст. в Мілані, Орлеані, Страсбурзі, Кельні та Майнці знов спалахнули її дрібні іскри; як відомо, їх швидко загасили, і Церква мирно продовжувала свій шлях [13, с. 129]. У ХІІ ст. єресь проявилася знову, одночасно в декількох регіонах Європи, від Угорщини до Піренеїв і на Північ до Бремена. Двома «зараженими» центрами виявилися Мілан у Північній Італії й Тулуза у Південній Франції. Церковна влада (Римська курія) занепокоїлась і, під проводом пап, почала застосовувати рішучі заходи для придушення «загрозливого зла» [14, с. 80-88]. 

У різних містах Ломбардії священиків виганяли з їхніх осель, а майно спалювали. Проте найбільш неспокійним становище залишалось у Лангедоці, й саме туди вирушили папські війська, щоб знищити «цю чуму» [24, с. 59]. 

Що стосується соціальних передумов альбігойського протистояння, то Рух релігійної незгоди на початку ХІІІ ст. почався серед нижчих верств населення, а не в монастирських школах і не в залах феодальних замків, хоча заможні сеньйори часто виказували своє невдоволення пожадливістю та обмирщеністю кліру і його вторгненням у світську область управління. Більшість тих, хто зазнав покарання як єретик, складали міський плебс – підмайстри, дрібні торговці, орендарі, жебраки, злодюжки. Їхнє невігластво було постійним предметом знущань та глузувань, коли вони опинялися перед судом церковного трибуналу. Єресь пізнішого періоду, ХV ст., навпаки, відрізнялась тим, що її прибічниками були переважно освічені люди [27, с. 205].

Офіційна причина походу на південь Франції – катари, неофіційна – територія процвітаючої держави Лангедок. Вперше термін «альбігойці» з’являється у хроніці лімузенського абата Готфріда [30, с. 94]. Альбігойська єресь довго не давала спокою Римській церкві, і не дивлячись на те, що на правителя тих земель – Раймонда ІV, хрестоносці бажали бачити королем Ієрусалимської держави, а він відсторонився на користь Готфріда Бульйонського, не зупинило папу Інокентія ІІІ. Це не було показником вірності церкви, більше того, саме активні зв’язки альбігойців з арабською культурою породжували, на думку церкви, ще більше вільнодумства. Наприклад, було перекладено на провансальську мову з арабської апокрифічне Євангеліє «Дитинство Спасителя». Якщо не занурюватися занадто глибоко у корені конфлікту між Тулузьким королівством та Римом, то важко помітити ті, на перший погляд, незначні, але руйнівні процеси, які охопили Європу пізніше [26, с. 784-785]. 

Питання віри і вірності Церкві посідало ключову позицію при формуванні тогочасної політики. Апарат відлучення був розвинений на високому рівні, тим самим сприяв не розвитку, а деградації стосунків у суспільстві. Південь сучасної Франції був осередком розвитку мистецтва, звідти розвинулася куртуазність, яка згодом перетворилася лише на театральне дійство, позбавлене справжніх почуттів та емоцій двору королівства Тулузи. Куртуазність французького королівського двору не так суперечила церковним канонам, як у Раймонда ІV. Проте не можна забувати про те, що поряд із любовною лірикою трубадурів, їх військовими піснями, існувала та розвивалася духовна поезія, наприклад твір Бертоломе