Портал освітньо-інформаційних послуг «Студентська консультація»

  
Телефон +3 8(066) 185-39-18
Телефон +3 8(093) 202-63-01
 (093) 202-63-01
 studscon@gmail.com
 facebook.com/studcons

<script>

  (function(i,s,o,g,r,a,m){i['GoogleAnalyticsObject']=r;i[r]=i[r]||function(){

  (i[r].q=i[r].q||[]).push(arguments)},i[r].l=1*new Date();a=s.createElement(o),

  m=s.getElementsByTagName(o)[0];a.async=1;a.src=g;m.parentNode.insertBefore(a,m)

  })(window,document,'script','//www.google-analytics.com/analytics.js','ga');

 

  ga('create', 'UA-53007750-1', 'auto');

  ga('send', 'pageview');

 

</script>

Аналіз законодавчої та наукової бази щодо розвитку та становленню багатопартійності в Україні та закордоном

Предмет: 
Тип роботи: 
Реферат
К-сть сторінок: 
20
Мова: 
Українська
Оцінка: 

Пробудження громадянського суспільства, створення першої альтернативної КПРС політичної організації - Народного Руху України за перебудову; виникнення і реєстрація партій як перша ознака демократизації, яка попри величезні труднощі, рухалась по висхідній: 1989-93рр.– початкова, романтично-ідеологічна, коли  ¬творення партій відбувалося в основному знизу, але значною було  мірою імітаційним. Цій фазі властиві такі риси: офіційне визнання багатопартійності; партії – малі і нестійкі; вони жорстко конкурують між собою і діляться; головним є ідеологічне протистояння комуністів і націонал-демократів (поляризований спектр); непомітно починає кристалізуватись провладна еліта («партія влади») навкруги Президента.

1992-1998 - прийняття рішень щодо  заміни  суспільних інституцій (інституційного будівництва). Прихильники реформ - залишаються в меншості; економічні реформи гальмуються; політичні отримують втілення в новій Конституції і адаптованому до неї законодавстві. Система напівпрезиденціалізму містить потенційні загрози демократизації, особливо за слабкості опозиційних партій: (1994-1997)- прагматично-центристська. Ідеологічне протистояння продовжується, але головна тенденція - прагматизації політикуму та його прагнення бути «в центрі», якомога ближче до влади (остання все більше асоціюється тільки з Президентом) і  перетворитися на «партію влади». Звідси – гіпертрофія центру та втрата партіями ідеологічності.  
1999-2004 - олігархічно-авторитарна стадія тимчасового відступу демократії .  Процес консолідації демократії зривається через наростання впливу фінансово-бізнесових структур - новонароджених олігархів і їхніх,  утворених на засадах клієнтелізму кланів (посткомуністична олігархізація), які прагнуть оволодіти усією повнотою влади в суспільстві і з цією метою розпочинають «реформування» щойно створених офіційних інституцій, остаточно їх розхитуючи: (1998-2011) -центристсько-олігархічна. Центром оволодівають і стають партією влади «грошові мішки»; утверджується поняття олігархії; відбувається  фрагментація  і витіснення “ідеологів”, роль “справжньої” опозиції відводиться лівим, насамперед - комуністам, які вбачають своїх головних супротивників в «національних демократах», а не в «капіталістах», з якими періодично вступають в спілку.  На неідеологічній основі формуються партії і блоки [6, с.82-83].
 
ІІ етап – (анти)олігархічний
2004-2009 - початкова стадія антиолігархічної боротьби за втримання демократичного вектора розвитку. Вона розпочалася з  революційної спроби заміни еліти на демократичну й реформаторську, що мало своїм результатом тимчасове розширення свободи, зміну вектора розвитку в напрямі демократизації, однак - без посилення ролі правових засад в житті держави.  Розкол правлячої еліти, жорстка  боротьба між її групами за владу, а не  за реформи, звернення до популізму на словах та користування грішми олігархів у політичній практиці, безлад та інституційна криза внаслідок невдалої конституційної реформи - усе це дає підстави назвати цю стадію олігархічно-демократизаційною: Після виборів 2002 р. з’явилися очікування, підсилені потім Помаранчевою революцією, про настання четвертої, пост-олігархічної фази, фазиінституціалізації програмно-ідеологічних партій. Проте вона так і не настала. Продовжується третя, центристсько-олігархічна фаза, з посиленням авторитарних тенденцій у великих партіях, перетворенням їх на закриті корпорації під впливом пропорційної виборчої системи з закритими списками та інших факторів; лавиноподібним творенням дрібних, політично не значущих партій з корупційною складовою; укладанням протиприродних політичних союзів між ідеологічними супротивниками; покладанням під час виборів на «іменні блоки», що перетворилися на «ерзац-партії», у яких панує олігархія і які не здатні виконувати свої функції; загалом - партійна система перебуває в кризовому стані.
з 2010 р. - олігархічно-авторитарна із збереженням (поки що) певних шансів на зміну вектора політичного розвитку на демократичний: «криза старих партій»йде процес «бродіння» в громадянському суспільстві і «передчуття» нової фази розвитку багатопартійності. Це проявляється в зрослому попиті на так звану «третю силу», причому не дуже політизовану. Найбільші надії покладаються на громадські рухи знизу та на партії, які можуть утворитися на їхній основі [7].
В Україні одним із головних чинників, що сприяв масовому створенню нових партій у посттоталітарну добу, було визначення Законом України «Про об'єднання громадян» процедуристворення тафункціонування партій. Вимоги закону не передбачали значних організаційних ресурсів і фінансових витрат на створення партій і сталої повсякденної роботи партійних структур. Норми закону дозволяли створювати партіїза наявності представництва в 15 регіонах і загальної чисельності засновників 70-100 осіб. При недосконалості механізмів контролю за діяльністю партій це дало можливість формувати регіональні або субрегіональні політичні партії, що мали партійні структури у кількох регіонах України. Відсутність норм стосовно обов'язкового здійснення партіями статутної діяльності (регулярне проведення з'їздів, інших партійних заходів, фіксоване членство тощо) дала можливість створення «законсервованих» партій, що роками не беруть участі у політичному житті, але в потрібний момент «активізуються» через фінансові ін'єкції (наприклад ВО «Громада»), тобто відбувається фактична купівля партій. У результаті на 2001 р. із 127 зареєстрованих політичних партій, за оцінками експертів УЦПД, лише близько 25 виявляють відносно високий рівень політичної активності. Ще 50 партій обмежуються епізодичними діями і ще 50 - практично не виявляють такої активності, залишаючись непомітними на політичній арені [2].
Отже, процес формування багатопартійної системи в Україні триває, партії активізують пошук свого політичного обличчя та місця в суспільстві. Сформувалось ядро багатопартійної системи - майже 10 політичних партій мають досить струнку організаційно-ідеологічну структуру, розгалужену мережу місцевих організацій та осередків, певну соціальну базу та важелі впливу на частину електорату. Водночас чисельність політичних партій зростала значно швидшими темпами, ніж їх вплив, авторитет, дієвість, роль у суспільстві. Все більшої актуальності набуває проблема консолідації політичних сил, укрупнення політичних партій, що дасть їм змогу перетворитися на реальний і впливовий елемент нової політичної системи в Україні.
 
РОЗДІЛ 2. ХАРАКТЕРНІ РИСИ
Фото Капча