громадськістю. В Україні, по суті, створена партійна модель влади, а подальший однобічний розвиток вітчизняного законодавства спрямований на додаткове стимулювання партійно-політичної системи України і розмежування конституційно-правового статусу політичних партій. Це, може призвести до посилення відірваності політичних партій від суспільства, їх одержавлення, перетворення більшості громадських об’єднань на зручний інструмент маніпулювання суспільством. У науковій літературі підкреслено, що в Україні, з одного боку, наявний формальний партійний плюралізм, а з другого – партійна система дуже умовна, оскільки більшість населення у партійних політичних організаціях не представлена (зокрема, завдяки чинному законодавству). Політичні партії в Україні, як єдина організована політична сила, не забезпечують політичну підтримку реформам у перехідний період, подібно до відповідних процесів у Польщі, Угорщині, Чехії. Для формування стійкої партії необхідний тривалий час, застосування її програми і організаційних структур у процесі виборчих компаній, велика робота із залучення до своїх лав широких верств населення. Необхідно, щоб політичні партії набували політичної вагомості та сили, організаційної сталості та досвіду політичної боротьби у виборчих перегонах, а також повинні навчитись існувати незалежно від своїх лідерів.
Пошук
Аналіз законодавчої та наукової бази щодо розвитку та становленню багатопартійності в Україні та закордоном
Предмет:
Тип роботи:
Реферат
К-сть сторінок:
20
Мова:
Українська
При вивченні питання проблем багатопартійності виділяються також питання фінансування партій. Цей процес є непублічним, закритим для суспільства. Втім, час від часу відповідна інформація потрапляє у ЗМІ. Так, наприклад, у серпні 2011 р. ЗМІ писали про борг розміром 35 млн.грн. партії «Наша Україна» О. Третьякову . На джерела фінансування Партії «Фронт Змін» дещо пролив світло її лідер А. Яценюк, зазначивши, що членських внесків вистачає тільки на утримання офісу та видання партійної газети. Втім, справу рятує те, що «у деяких членів партії є бізнес, і вони щомісяця вносять на центральний рахунок партії гроші: для того, щоб виплатити зарплату, для того, щоб оплатити рекламу, і для того, щоб провести кампанію. Тому що ці люди уже з тобою разом, ці люди підтримують тебе і ти підтримуєш їх», – заявляв А. Яценюк [9, с.50]. Таким чином, можна зробити висновок, що підтримка бізнесовими колами політичних партій – одне з джерел фінансування партій, а це в свою чергу тягне за собою фінансову залежність партії від бізнесу та вплив «олігархії» не лише на діяльність партій, а й на діяльність парламенту та уряду.
Нині характерним стало таке явище, як оренда партії. Здача партії в оренду допомагає повернути кошти, витрачені засновниками партії на створення мережі осередків у регіонах. Крім оренди, партію сьогодні можна виставити на продаж та, відповідно, купити. За оцінкою політтехнологів, покупець, придбавши партію, виграє: «Створення партії, збір підписів, реєстрація у Мін’юсті сьогодні обійдуться майже у 100 тис. доларів, а брати участь у виборах партія зможе тільки через рік. Її треба ще й утримувати, тому лідери невеликих партій йдуть на фактичну передачу своїх місцевих організацій в оренду. За такого співробітництва мають значення не стільки ідеологічні орієнтири місцевих блоків, а сума, яка дозволить партії забезпечувати своє існування» [9, с.53].
Враховуючи вище викладене, можна визначити загальні напрями подолання проблемних ситуацій діяльності політичних партій в Україні: увідповіднення правового регулювання реєстрації, припинення діяльності та фінансування партій до європейських стандартів; запровадження ефективного і неупередженого контролю за діяльністю партій; створення умов для зменшення кількості партій стимулюванням їх об’єднання; встановлення ефективних, превентивних та дієвих санкцій за порушення партіями вимог законодавства.
РОЗДІЛ 3. СВІТОВИЙ ДОСВІД ЗАПРОВАДЖЕННЯ
БАГАТОПАРТІЙНОЇ СИСТЕМИ
У країнах сучасного світу склалися різні партійні системи. Їх формування визначається певними чинниками. Здебільшого вони є відображенням соціальної структури суспільства. Американський політолог Л. Етстайн виділяє багатопартійну систему з однією пануючою партією, модифіковану однопартійну систему, систему «два плюс», крайню багатопартійну систему та стабільну багатопартійну систему [8].
При класичній багатопартійної системи у виборчій боротьбі бере участь велика кількість (завжди більше двох) політичних партій, і всі вони можуть приймати участь у формуванні уряду (Італія, Бельгія, Данія і т. д.). Тому в цих країнах за підсумками парламентських виборів зазвичай створюються коаліційні уряди, в яких беруть участь представники з числа найбільш впливових трьох-чотирьох або навіть п'яти партій. Деякі впливові партії не беруть участі у формуванні уряду, представляючи собою найбільші опозиційні партії, які завдяки цьому вплив на вироблення і проведення державної політики (Бразилія з 1979 р. по теперішній час).Багатопартійна система з однією домінуючою партією, коли в парламенті переважає одна партія, формує уряд. Інші існуючі в країні партії виступають як співпрацюють або опозиційні. Багатопартійна система з однією домінуючою партією не передбачає законодавчого закріплення монопольного панування домінуючої партії. Таку різновид багатопартійної системи часто називають «латиноамериканською моделлю» з-за тривалого її використання в країнах Центральної і Південної Америки. Найбільш показовий приклад - Мексика, де президентом протягом 70 років (з 1930 р. по 2000 р.) регулярно обирався представник Інституційно-революційної партії. І тільки в 2000 р. на президентських виборах зміг перемогти кандидат від Національної партії дії (створена в 1939 р.). Випадки таких систем не рідкісні і в інших частинах світу: Італія з другої половини 40-х роках XX ст. до 1963 р., де панівною була Християнсько-демократична партія; Японія, де з середини 50-х роках XX ст. у влади стоїть Ліберально-демократична партія; Швеція, де практично без перерв з 1932 р. уряд формує Соціал-демократична робітнича партія [11].
На прикладі Шведської