Аналіз законодавчої та наукової бази щодо розвитку та становленню багатопартійності в Україні та закордоном

 

Сьогодні в Україні створено немало політичних партій і їх кількість могла б дати підстави для оптимістичного висновку про те, що інтереси фактично всіх основних соціальних груп, верств і прошарків населення мають бути добре представлені цими інституціями, але їхня соціальна база ще слабка. З конституційної норми про те, що лише законами визначається порядок організації та проведення виборів, можна зробити висновок, що участь політичних партій у виборах має достатньо визначатися законом. Поки що Закон України «Про політичні партії в Україні» цих питань не регламентує, а Закон України «Про вибори народних депутатів України» визначає лише загальні вимоги до процесу висування кандидатів: проведення з’їзду, визначення чисельності його делегатів, встановлення переліку документів та порядку їх оформлення [4]. Закон України «Про місцеві вибори» процедури висування кандидатів місцевими організаціями політичних партій регламентує ще меншою мірою. Як свідчить практика, саме на цьому етапі виборчого процесу виникають серйозні проблеми. Наприклад, далеко не всі партії використали відомі демократичні процедури формування списків кандидатів; місцеві організації відсторонені від цього процесу. На місцевому ж рівні у разі виникнення конфліктних ситуацій між більшістю у партійних організаціях та керівництвом організацій правим був той, хто мав печатку. Залишаються неврегульованими питання вилучення кандидатів з виборчого списку партії чи блоку за ініціативою партії чи блоку, що давало змогу тлумачити їх як питання внутрішньопартійної діяльності та позбавляти громадян можливості захистити свої виборчі права в судовому порядку. До проблемних ситуацій необхідно також зарахувати конфлікти у внутрішньо-організаційній діяльності політичних партій. Вони, як правило, виникають за наявності двох і більше рівносильних авторитетних лідерів чи угруповань, об’єднаних задля спільної ідеї (наприклад, виборча компанія, прийняття законодавчих рішень тощо), які у разі настання певних обставин не підтримують чи перестають підтримувати дії, рішення партійної програми, стратегії. Внутрішньо-організаційні конфлікти спричиняють розкол партії. Часто джерелом конфліктів стають прогалини, нечіткості, закладені у статути окремих партій. Внутрішній конфлікт можливо локалізувати в межах керівництва політичної партії (або її структурного територіального утворення) [1, с. 162]. Партії фактично не виражають волю народу, а є інструментами упровадження рішень вузької когорти людей. Також партії не приймають (або не дотримуються) стратегічних програм розвитку. Відповідно, вони не обмежені в своїй діяльності певними директивами, а діють, керуючись лише кон’юнктурними політичними та економічними інтересами. Практика зарубіжних країн має досвід детального правового регулювання і внутрішньо-організаційної діяльності політичних партій. Потреба в такому регулюванні виникає у держав, у яких партії відіграють важливу роль у формуванні органів влади, фінансуються з державного бюджету і де суспільство пам’ятає сумний досвід перетворення демократичного устрою на тоталітарний через зловживання виборчими процесами. Ще однією проблемою функціонування політичних партій в Україні, є те, що попри важливість політичних партій та їхній вплив на державу, в Україні створення нових політичних партій є вкрай ліберальним. Згідно з українським законодавством для реєстрації політичної партії необхідно офіційно сплатити адміністративний збір у розмірі 140 мінімальних заробітних плат, надати підписи громадян, кількість яких має становити не менш як 10 тис., та інші документи [4]. Це призвело до того, що на виборчі посади балотуються люди, які не мають освіти, досвіду або є соціально небезпечними. 

Аналізуючи якісний склад політичних партій в Україні, їх можна розділити на такі види: діючі політичні партії; недіючі політичні партії, які колись функціонували; технічні партії; віртуальні партії. До діючих політичних партій зазвичай належать політичні партії, які представлені у Верховній Раді України або керівники яких є народними депутатами України. До недіючих політичних партій, але які колись функціонували, нині можна зарахувати майже кожну п’яту з партій, що формально існують в Україні. Усі ці проекти покинули попередні лідери. Немало політичних партій залишилися без фінансування після того, як їхні лідери втратили свій статус (депутатський, міністерський) [1, с. 163-164]. Технічні партії використовують під час виборів щоб відібрати голоси у лідерів перегонів. До віртуальних політичних партій можна зарахувати політичні партії, що створені та зареєстровані, але жодних згадок про їхню діяльність немає, а якщо й трапляються, то лише епізодично. Також треба зауважити, що в сучасній українській політичній системі політична партія є товаром. Ввівши в Інтернет запит «купити політичну партію», бачимо оголошення, що можна придбати партію із зареєстрованими партійними осередками в Україні. На превеликий жаль, сучасна політична система в Україні є демократичною тільки на папері за рахунок формального плюралізму, який призводить до таких тенденцій, як: низька якість висунутих кандидатур; участь у політичній боротьбі людей, які потенційно можуть спричиняти загрозу громадському спокою та національній безпеці тощо. Крім цього, деякі політичні партії вдаються до залучення молодого покоління віком від 18 до 23 років, які більшу частину свого часу віддають розвиткові політичної сили, як наслідок, отримують право балотуватися на виборах різного рівня. Але, як правило, молоді кандидати не здатні перемогти на виборах, з об’єктивних причин: професійний та життєвий досвід, освіта, відсутність доступу до ресурсів. В ідеалі політичні партії в Україні повинні бути універсальним каналом рекрутування еліти, тим соціальним інститутом, який дає можливість досягти влади, як у західноєвропейських державах, де претендент, щоб належати до еліти, повинен пройти всі сходинки партійної ієрархії. У сучасних українських реаліях партії належно не вирішили питань організаційної розбудови та зворотного зв’язку з членами партій, з