Арабо-єврейський конфлікт в Палестині (1947-2003)

Третій розділ «Арабо-єврейське протистояння у 1967-1987 рр. Боротьба на окупованих територіях Палестини» складається з чотирьох підрозділів і висвітлює участь ПРО в арабо-ізраїльських війнах 1967 і 1973 років, процес виникнення нових палестинських організацій опору, кризові явища в лавах ОВП.

У першому підрозділі «Шестиденна війна 1967 року» описано ізраїльсько-сирійську конфронтацію, що призвела до Шестиденної війни 1967 року, хід і наслідки бойових дій у цьому конфлікті.

У другому підрозділі «Палестинський рух опору в 1967-1973 рр. « схарактеризовано значення для організацій ПРО битви під Караме, показано процес боротьби фідаїв на окупованих територіях та наведено статистику акцій 1960 – 1970 років.

Пильну увагу приділено процесу створення нових організацій усередині ПРО. Так, у 1966 році організовано військове «крило» сирійської «Партії арабського соціалістичного відродження» (БААС) – «Ас-Саїка», після Шестиденної війни створено впливову організацію «Народний фронт звільнення Палестини» (НФЗП), яка основною силою майбутньої Палестинської революції вважала робітничий клас. У 1968 році від НФЗП відділяється «Народний фронт звільнення Палестини – Головне командування» (НФЗП-ГК) під керівництвом Ахмада Джибріля і зосереджується на бойових акціях. У 1969 році від НФЗП відколюється частина прибічників, які створюють «Народно-демократичний фронт звільнення Палестини» (НДФЗП), яку очолили Найєфа Хаватма і Мухсін Ібрагім. Ця організація прагнула більше уваги приділяти ідеології, аналізувати ситуацію та кризу цілей усередині ОВП у 1970-ті роки, а також конфлікт між Фатх НФЗП та НДФЗП щодо мети боротьби. Описано процес створення, становлення та ідеологію руху арабських фундаменталістів «Палестинського ісламського джихаду» як передвісника виникнення ісламського фундаменталізму в політиці Близького Сходу.

У третьому підрозділі «Роль палестинського опору в жовтневій війні 1973 року» проаналізовано підготовку й участь бойових частин ПРО в жовтневій війні, їхню дислокацію і втрати, охарактеризовано загальний хід бойових дій.

У четвертому підрозділі «Розкол усередині ПРО. Арабо-єврейські протистояння в 1974-1987 рр. « описано спроби проникнення фідаїв на територію Ізраїлю з південного Лівану, що призвело до загострення ситуації в цьому регіоні. Аналізується відсутність єдності у лавах ПРО: щодо ставлення до резолюції ООН №№ 242, 338. Організації розділилися на два табори – її прибічників і противників.

У період 1967-1987 років спостерігається зниження інтересу країн арабського світу до палестинської проблеми. Держави Єгипет і Йорданія уклали мирні угоди з Ізраїлем, визнали існування держави Ізраїль. Не можна не відзначити також роль США в процесі мирних переговорів за підсумками жовтневої війни 1973 року. У той же час слід зазначити, що ООП під керівництвом Ясіра Арафата вдалося вийти на міжнародну політичну арену і отримати в ООН статус єдиного законного представника палестинського народу.

Четвертий розділ «Спроби мирного розв’язання арабо-єврейського конфлікту. Палестинський рух опору в 1987-2003 рр. « складається з трьох підрозділів. Досліджено два палестинських народних повстання (інтифада), мирні переговори й покращення відносин між сторонами наприкінці минулого століття, а також процес загострення збройного конфлікту на початку ХХІ століття.

У першому підрозділі «Перша інтифада» докладно висвітлено хід інтифади 1987 року, вимоги й дії палестинських демонстрантів, а також реакцію ізраїльської влади. Описано процес створення «Руху ісламського опору» (Харакат аль-мукаввама аль-ісламійя) ХАМАС, її структуру і політичні цілі.

У другому підрозділі «Спроби мирного врегулювання арабо-єврейського конфлікту в 1990-х рр. « містяться відомості про початок і хід мирного процесу. Так, 5 грудня 1988 року США оголосили про готовність до ведення прямих переговорів з ОВП. Кінець 1980-х – початок 1990-х років відзначено бурхливим процесом мирних переговорів, у яких брали участь не тільки Ізраїль та ОВП, але й міжнародні арбітри. У вересні 1993 року Ясір Арафат та Іцхак Рабин підписали мирну угоду (Осло І).

Незважаючи на такі позитивні зміни в арабо-ізраїльських відносинах, багато радикальних угруповань Ізраїлю та арабського світу відмовилося виконувати умови цієї мирної угоди. У підрозділі реконструйовано хроніку терактів, а також процес експропріації Ізраїлем земель Єрусалима та Західного берега Йордану.

У третьому підрозділі «Інтифада Аль-Акса» на підставі документів ООН і статистичних таблиць досліджено початок і ескалацію арабо-єврейського протистояння, викликаного візитом Арієля Шарона на Храмову гору, що спричинило початок нової інтифади. Описано міжнародний план близькосхідного врегулювання «Дорожня карта», а також процес одностороннього розмежування. Детально вивчено ситуацію зростання кількості терактів та обстрілів території Ізраїлю із сектора Газа.

Інтифада Аль-Акса поховала всі надії на мирне вирішення арабо-єврейського конфлікту на початку XXI століття. Слід констатувати провал міжнародної мирної ініціативи «Дорожня карта», Ізраїлем так само були проігноровані пропозиції арабської мирної ініціативи 2002 року. З іншого боку, надзвичайно рішучі дії уряду Аріеля Шарона сприяли радикалізації палестинського суспільства та зміцненню впливу в регіоні екстремістів. Бойові угрупування Фатха, ХАМАСу, Палестинського Ісламського Джихаду, НФЗП і Хізбалли захлиснули Ізраїль хвилею терору. Чергова спроба поетапного врегулювання арабо-єврейського конфлікту зазнала краху і була відкладена на невизначений час.