Арабо-єврейський конфлікт в Палестині (1947-2003)

 Висновки

 

1. План резолюції ООН № 181/ІІ, яка передбачала створення в Палестині арабської та єврейської держав, спричинив активізацію збройного протистояння в Палестині. Штучно створюючи єврейську більшість на частині Палестини, міжнародна спільнота проігнорувала інтереси арабів і погіршила їхнє матеріальне становище. Отже, допущення в Палестину нових іммігрантів-євреїв було порушенням принципів міжнародного права. Для новостворюваної єврейській держави відводилися найкращі частини країни, що з самого початку зумовило нерівномірність розвитку держав, одна з яких була приречена зазнавати браку ресурсів.

2. Збільшення чисельності та боєздатності збройних сил Ізраїлю, з одного боку, і відсутність чіткої координації дій між арабськими арміями, низька боєздатність багатьох підрозділів, з другого боку, спричинили поразку арабів. Крім того, суттєву роль у поразці арабських армій відіграла попередня домовленість короля Абдалли з Єврейським Агентством, у результаті якої найбільш боєздатна частина арабських військ – Трансйорданський арабський легіон – проводила в Палестині операції з обмеженою метою. За підсумками війни, Ізраїль захопив 6700 км² палестинської території, призначеної для арабської держави, а також західну частину Єрусалима. До травня 1948 року територію Ізраїлю покинули 400 000 арабських жителів. У результаті війни 1948-1949 рр. кількість біженців зросла на один мільйон. Отже, перша арабо-ізраїльська війна породила низку й досі не розв’язаних проблем, зокрема проблеми повернення палестинських біженців та питання, що стосуються територій палестинської арабської держави, зайнятих Ізраїлем.

3. Причиною створення перших незалежних бойових організацій (Фатх та деяких інших) стало розчарування палестинців в арабському визвольному русі, оскільки арабські держави, воюючи з Ізраїлем, насамперед дбали про власні інтереси, пов’язані з розширенням свого впливу на Близькому Сході. Після 1949 року політика Ізраїлю, спрямована на вигнання арабського населення, породжувала нові маси біженців і, як наслідок, призвела до збільшення кількості палестинських арабів, готових узятися за зброю. Улітку 1963 року диверсійні вилазки партизанів-палестинців започаткували самостійну діяльність палестинського опору. У відповідь на ці дії Ізраїль запровадив рейди проти баз палестинських партизанів, результатом чого стали бойові зіткнення, найбільш масштабним з яких вважають битву під Карамом.

Важливу роль у консолідації палестинських політичних сил відіграла Організація визволення Палестини, створена Гамалем Абд аль-Насиром. Однак у результаті політичної боротьби організація стала підпорядковуватися Ясіру Арафатові і Фатх й увібрала в себе численні організації ПРО.

Війна 1967 року тільки збільшила кількість палестинських біженців, а такі арабські землі, як сектор Газа, Західний берег Йордану і Голанські висоти відійшли під контроль Ізраїлю. У 1970-ті роки ПРО зазнав кризи розколу й шукав нові рішення старих проблем.

4. Етапною подією в розвитку арабо-єврейського конфлікту і наслідком політичної активізації населення окупованих територій стала інтифада 1987 року. У другій половині 1980-х років араби висунули вимоги змінити умови їхнього життя і їхній політичний статус не до ОВП, а до держави Ізраїль. Інтифада стала новим видом масового палестинського опору – беззбройним протистоянням – ключовою подією в боротьбі палестинців за самовизначення. Зміна тактики боротьби палестинського народу, трансформація ідеології в лавах ПРО, перехід частини організацій від бойових акцій до мирних демонстрацій та страйків сприяли діалогу світової спільноти з ОВП. Проте інтифада призвела і до зміцнення позицій палестинського ісламського фундаменталізму, який основним у відносинах з Ізраїлем визнав джихад.

5. Мирні переговори 1990-х років поліпшили палестино-ізраїльські відносини. У вересні 1993 року Ясір Арафат та Іцхак Рабин підписали мирну угоду (Осло І), за умовами якої палестинці визнавали за Ізраїлем право на існування, а Ізраїль брав на себе зобов’язання сприяти поетапному відродженню держави Палестина, першим кроком до якого було створення Палестинської національної адміністрації в деяких районах сектора Газа й Західного берега Йордану. Незважаючи на такі позитивні зрушення в арабо-ізраїльських відносинах, багато радикальних угруповань як в Ізраїлі, так і в арабському світі відмовилося виконувати умови мирної угоди. Обстріли й вибухи тривали, залишилася нерозв’язаною низка важливих питань, що унеможливлювали остаточне врегулювання конфлікту. До таких питань зараховують експропріацію земель Єрусалима та Західного берега Йордану, будівництво ізраїльських поселень на палестинських територіях, спір щодо тунелю під Старим містом Єрусалима, повернення біженців.

6. На початку 2000-х років мирні переговори зазнали провалу. Поклав кінець мирного процесу візит Арієля Шарона на Храмову гору, що спровокував інтифаду Аль-Акса. Друга інтифада значною мірою відрізнялася від першої: палестинське населення було налаштоване більш радикально, через значну кількість вогнепальної зброї на окупованих територіях, а також впливову пропаганду ісламських радикальних організацій, які посіли значне місце в палестинському середовищі. Арієль Шарон розробив план «одностороннього розмежування» з палестинцями, і в серпні-вересні 2005 р. із сектора Газа було евакуювано поселенців та виведено війська.

Через домінування думки, що Я. Арафат не є адекватним партнером у переговорному процесі і не контролює дії організацій ПРО, дії Ізраїлю на початку ХХІ століття маніфестували політику здійснених фактів, яка не враховувала інтересів Палестинської автономії та рекомендацій ООН. Лідери ж Палестинської автономії, які не контролювали дії радикальних палестинських збройних формувань, висували неприйнятні вимоги, до прикладу, відділення всього Єрусалима від Ізраїлю. Тому вони показали неспроможність дотримуватися головної вимоги з боку як Ізраїлю, так і світової спільноти повністю припинити вогонь і відмовитися від проведення терактів на території Ізраїлю.

У даному дослідженні здійснено спробу проаналізувати причини, перебіг і наслідки арабо-єврейського конфлікту в Палестині.