Багатоманiтнiсть теоретичних об’єктивацiй iсторизму в наукових дослідженнях

Концепцiя Т. Куна найбiльш елементарна, бо вона спирається на протиставлення двох типiв наукових змiн. На протязi певного перiоду «нормальної науки» у наукових домiнує авторитет деякої теорiї, або «парадигми»: для дослiдникiв обмеженої наукової сфери вона визначає, якi питання можуть бути сформульованi, якi iнтерпретацiї визнаються науковими, до якої школи вiдноситься конкретне коло вчених. Цей перiод «нормальної науки» переривається радикальними трансформацiями – «науковими революцiями», пiд час котрих однi провiднi теорiї замiнюються iншими. Перехiднi процеси мiж «нормальним» та «революцiйним» станом науки розглядаються двома способами: в одних випадках Кун дає фiлософсько-епiстемологiчну iнтерпретацiю, в iнших – соцiологiчну. Використання вiтгенштейнiвського термiну «парадигма» у Куна є подвiйним: як iнтелектуальна концептуальна схема, котра на протязi певного часу зберiгає iнтелектуальний авторитет i використовується у формi вищої теоретичної iнстанцiї, та як прояв влади авторитету, який засвiдчує, що певне коло науковцiв спирається на точку зору конкретної теоретичної схеми, створеної тiєї чи iншою творчою особистiстю. Творець теорiї, на вiдмiну вiд послiдовникiв, не обмежений схемами мислення, вiн має ширше поле свiтогляду, анiж епiгони. Однак, обмеженiсть послiдовникiв правилами прийнятої мови стає дуже корисним для науки, тому що дозволяє чiтко здiйснювати рацiональнi дiї у дослiдженнях. Але, все ж таки, залишається невирiшеним питання: у чому полягає рацiональнiсть вибору в процесi змiни одних схем мислення iншими?

Ст. Тулмiн при вирiшеннi даної проблеми дiйшов висновку, що необхiдно вирiзняти «процеси нововведення – можливi способи розвитку вiдповiдної традицiї, запропонованi її прихильниками, i вибiр рiшення вчених вибрати деякi з пропонованих нововведень» [2. -с. 185]. Таким чином, одиницями модифiкацiї, котрi можна порiвнювати мiж собою i робити висновок про їх рацiональнiсть, визнаються «концептуальнi схеми», якi спiвiснують, стикаються у процесi застосування, приймаються науковим спiвтовариством як найбiльш зручнi у використаннi. Тому новi iдеї використовуються з причин дiї процесу «несвiдомої творчостi» продуктивного уявлення, а не рацiональностi в логiчному розумiннi. Опосередковуючись процесом вiдбору (на зразок дарвiнiвського), зовнiшнi та внутрiшнi фактори розвитку «наших iнтелектуальних традицiй в науцi та iнших сферах» (Тулмiн) здiйснюють концептуальнi нововведення. Розглядаючи позитивнi якостi конкуруючих наукових теорiй, ми звертаємо увагу на критерiї вiдбору, якi дiйсно керують вiдбором з-помiж конкуруючих концепцiй у кожному конкретному випадку.

При поясненнi наукових змiн Кун i Тулмiн зумiли довести, що у рiзний час iснують рiзнi Свiдомостi, загальнi уявлення, котрi визначають дiяльнiсть вчених. Разом iз цим, це вдалося їм зробити з позицiї певної (власної) парадигмальної конструкцiї iсторiї науки. Iнакше кажучи, вони змогли дати свої рацiональнi визначення процесу змiни наукових парадигм тiльки з точки зору власної iсторичної парадигми, котрої вони дотримувались. А з позицiй рефлексивного аналiзу, слiд визнати, що можливим є iснування iсторiї не тiльки природничонаукових понять, а й iсторiї iсторичних понять. Тому, описуючи змiни наукових уявлень, виявляючи критерiї вiдбору даних фактiв для опису, треба враховувати, що й цi критерiї рацiональностi самi є виразами певної концептуальної структури. Використання понять «абсолютнi передумови» Коллiнгвуда, «парадигми» Куна, «iдеали природного порядку» Тулмiна не обмежується процесами наукових змiн, а опирається на певнi акти усвiдомлення та пояснення iсторичних змiн. Тому природно виникає питання про iснування «абсолютного», яке, являючи собою предмет змiн, i водночас, не є предметом доказiв i спростувань. Тулмiн зробив висновок, що фундамент змiни старої системи мислення новою не може бути визначеним нi у першiй, нi у другiй.

Для I. Лакатоса теза, що iсторiю науки, як i iсторiю взагалi, неможливо створити без попередньої наявностi понять про iстотне та неiстотне у сферi дослiдження, взагалi стає програмною. На думку Лакатоса, Кун схиляється до «оригiнальної концепцiї iррацiональної змiни рацiональних авторитетiв». «Там, де Кун i Фейєрабенд бачать iррацiональну змiну, iсторик науки може показати, що цей перехiд був рацiональним»[8. -с. 230].

Iмре Лакатос (1922-1974) – британський iсторик науки угорського походження, один з лiдерiв iсторичної школи у методологiї та фiлософiї науки. Вiн разом з Дж. Агассi, П. Фейєрабендом, Дж. Уоткiнсом, У. Бартлi, А. Масгрейвом, Д. Мiллером та iншими був учнем К. Р. Поппера (так званi попперiанцi) i проводив велику роботу з пропаганди попперiвських iдей. Вiн, також, «вiдчув» вплив поглядiв Д. Пойї.

Мету своїх дослiджень I. Лакатос вбачав у логiко-нормативнiй реконструкцiї процесiв змiни знання та побудовi логiки розвитку наукових теорiй на основi ретельного вивчення реальної емпiричної iсторiї науки.

До його основних праць вiдносять: «Регрес у нескiнченнiсть та засади математики» (1962) ; «Доведення та спростування» (серiя статей 1963-64 р. р.) ; «Змiни у проблемi iндуктивної логiки» (1968) ; «Фальсифiкацiя та методологiя наукових дослiдницьких програм» (1970) ; «Iсторiя науки та її рацiональнi реконструкцiї» (1970).

Вiдштовхуючись вiд теорiї Поппера та критики Куна, Лакатос у працi «Фальсифiкацiя та методологiя наукових дослiдницьких програм» заклав основи своєї власної концепцiї логiко-нормативної реконструкцiї розвитку науки – методологiї науково-дослiдницьких програм.

У ходi своєї iнтелектуальної еволюцiї Лакатос далеко вийшов за рамки концепцiї Поппера, хоча сам вiн неодноразово пiдкреслював нерозривний зв’язок своєї концепцiї з попперiвською: «основнi аспекти цiєї нової програми були розвинутi на основi iдей Поппера i, в особливостi, з його заборони «конвенцiоналiстських», тобто зменшуючих змiст, хитрувань»[8. -с. 227].

Подолання Лакатосом позицiї Поппера виявляється вже в тому, що для нього проблеми iсторичної еволюцiї науки вiдразу ж стають центральними (а не проблема «росту знання» самого по собi). Логiка