Багатоманiтнiсть теоретичних об’єктивацiй iсторизму в наукових дослідженнях

1) загальна кiлькiсть нововведень, що виникають у данiй областi в той чи iнший час (це пояснюється сприятливими соцiальними умовами) ;

2) Превалюючий напрямок, у якому переважно створюються цi нововведення (це можна пояснити взаємодiєю зовнiшнiх та внутрiшнiх факторiв) ;

3) критерiї вiдбору, на основi котрих окремi нововведення вибираються для включення до даної наукової традицiї (цi фактори є в значнiй мiрi суто профксiйними).

Якщо реальний процес iнтелектуальної змiни описується в категорiях традицiї, нововведення та вiдбору, тодi, за Тулмiном, «iнтелектуальна оцiнка» посiдає своє мiсце у процесi розвитку.

У зв’язку з цим висувається «третя гiпотеза»: «Розглядаючи переваги конкуруючих наукових концепцiй, ми повиннi звертати увагу на критерiї вiдбору, якi дiйсно керують вибором з-помiж наявних концептуальних нововведень у кожний окремий момент часу.

З цiєї гiпотези випливає наслiдок: критерiї, що з повним правом використовуються у данiй науковiй ситуацiї, очевидно, залежать вiд контекста. В плинi iсторiї цi критерiї можуть в певнiй мiрi прогресивно удосконалюватись (як показав Лакатос для стандартiв математичного доведення) «[12. -с. 172].

Провiвши рефлексивне порiвняння не важко помiтити, що сформульованi Тулмiном гiпотези розглядають концептуальнi змiни не як чисто випадкову подiю чи «соцiальний феномен». Цi змiни – результат свiдомого вибору з-помiж варiантiв, отриманих вченими певного поколiння та традицiї i дають основу розумiння та аналiзу вiдповiдних критерiїв наукової оцiнки. Критерiї оцiнки мають бути пов’язанi iз ситуацiєю, у котрiй вони застосовуються. Концепцiя Тулмiна дозволяє орiєнтуватись на досяжнi iнтелектуальнi цiлi, а не на апрiорнi. Аналiз основоположень концептуального вибору дає нам можливiсть побачити все багатство мiркувань, що привели до вiдповiдного рiшення, та його наслiдки (у том числi – й неочiкуванi).

Повернення до «фiлософiї свiдомостi» ми знаходимо i у Фейєрабенда, який займає вельми цiкаву та оригiнальну позицiю серед методологiв науки. Насамперед заслуговує на увагу його концепцiя «анархiстської» теорiї пiзнання. Використовуючи ту тезу, що iсторiя завжди змiстовно багатша, розмаїтiша, живiша, анiж всi висловленi iсторичнi i методологiчнi концептуальнi побудови, Фейєрабенд пропонує враховувати її стосовно розумiння iсторiї та теорiї пiзнання. Вiн вважає, що жодна конкретна гносеологiчна розробка не спроможна вичерпати всiх рiзноманiтних урокiв реальної iсторiї становлення i розвитку наук, iсторiї пiзнавального оволодiння людиною навколишнього свiту i проникнення у власну сутнiсть. В зв’язку з цим вiн закликає до зняття будь-яких обмежувальних правил дослiдження, оголошуючи реальну науку «по сутi анархiстським пiдприємством», що буде, на його думку, бiльш гуманно та прогресивно – як стосовно пiзнання «насправдi глибоких секретiв природи, а не декiлькох iзольованих фактiв’, так i вiдносно самої людини, якщо ми бажаємо створити її всебiчно розвинутою, не «затискаючи в лещата кожну частину людської природи». «Прагенню збiльшити свободу, жити повним, справжнiм життям i вiдповiдне прагнення розкрити секрети природи i людського буття, – стверджує Фейєрабенд, – приводить, таким чином, до заперечення всяких унiверсальних стандартiв i задубiлих традицiй»[13. -с. 158].

При визначеннi центральної проблеми фiлософiї науки Фейєрабенд виходить з того, що «критичне дослiдження науки повинно вiдповiсти на два питання: 1) Що таке наука – як вона дiє, якi її результати? i 2) В чому полягає цiннiсть науки? чи справдi вона краща, нiж космологiя хопi, наука i фiлософiя Арiстотеля, вчення про дао? чи, можливо, наука є одним з багатьох мiфiв, що виникає за певних iсторичних умов?»[13. -с. 516].

Спираючись на свої попереднi дослiдження, проведенi до розробки принципу «полiферацiї», Фейєрабенд стверджує, що «на перше питання iснує не одна, а нескiнченно багато вiдповiдей. Однак, майже кожна з них спирається на припущення про те, що iснує особливий науковий метод, тобто сукупнiсть правил, якi керують дiяльнiстю науки. Процедура, що виконується у вiдповiдностi з правилами, є науковою; процедура, що порушує цi правила, є ненауковою»[13. -с. 109].

Стосовно ж другого питання Фейєрабендом вказується: «Друге питання у нашi днi майже не ставиться»; «Держава та iдеологiя, держава i церква, держава i мiф чiтко вiдкоремленi одне вiд одного. Однак, держава i наука тiсно пов’язанi. На розвиток наукових iдей витрачаються величезнi кошти»[13. -с. 146]. При цьому, на думку Фейєрабенда, вченi притримуються особливої iдеологiї, i результати їх працi зумовленi принципами цiєї iдеологiї. Iдеологiя вчених рiдко пiддається дослiдженню: «фї або не помiчають, або вважають безумовно iстинною, або ж включають до конкретних дослiджень таким чином, що будь-який критичний аналiз необхiдно приводить до її пiдтвердження»[13. -с. 151].

Разом з тим, слiд визнати той факт, як пiдкреслює Фейєрабенд, що «важливi вiдкриття в конкретних науках майже завжди робили стороннi люди або ж вченi з незвичайним стилем мислення».

У продовження вiдповiдi на друге питання Фейєрабенд наводить ряд обгрунтованих мiркувань. Якщо у своїй власнiй галузi знання вчений на протязi тривалого часу сумнiвається та вiдчуває нерiшучiсть, перш нiж вiдважитись оприлюднити деяке вiдкриття чи виступити з критикою важливого принципу, то для того, щоб «розiбратись» з мiфом або ненауковою космологiєю, вистачає навiть найсмiшнiших аргументiв i мiнiмум знань. Такi аргументи бувають або загальними, або ж спецiальними. Загальнi аргументи зводяться до вказiвки на те, що критикованi iдеї були отриманi ненауковим шляхом i тому є несприйнятними. При цьому припускається, що в наявностi є деякий «метод науки», i лише цей метод веде