Багатоманiтнiсть теоретичних об’єктивацiй iсторизму в наукових дослідженнях

Лакатос вважає, що слiд оцiнювати не окремi теорiї, а серiї теорiй, що утворюють послiдовнiсть, разом з допомiжними гiпотезами, початковими умовами тощо.

Серiя теорiй є прогресивною (або утворює теоретично прогресивне зрушення проблеми), якщо кожна нова теорiя має деякий додатковий емпiричний змiст в порiвняннi з попереднiми, i прогнозує новi, неочiкуванi факти. Тому теоретично прогресивна теорiя є водночас i емпiрично прогресивною.

Таким чином, оцiнка переноситься з окремих теорiй на серiю теорiй. «Ми визнаємо теорiю у серiї фальсифiкованою, коли вона буде витiснена теорiєю iз змiстом, що бiльш високо пiдтверджується» [9. -с. 125]. Тобто, виходить, що фальсифiкацiї не можуть бути ранiше, анiж виникне нова – краща – теорiя. А таке положення є вже iнша методологiчна позицiя, це – iсторизм.

У Лакатоса фальсифiкацiя набуває багатопланового характеру помiж конкуруючими теорiями, вона стає iсторичною.

Повертаючись до концепцiї Т. Куна слiд зазначити важливiсть змiстовного вiдкриття поняття «наукового спiвтовариства». Воно виступає у контекстi його теорiї як логiчний суб’єкт наукової дiяльностi. Вчений, згiдно Куна, може бути зрозумiлим як вчений тiльки за його належнiстю до наукового спiвтовариства, всi члени котрого дотримуються певної парадигми; остання ж, в свою чергу, характеризується сукупнiстю знань та особливостями пiдходу до вирiшення наукових проблем, прийнятих даним науковим спiвтовариством.

Т. Кун, у свою чергу виявив, що основний урок, який мають винести фiлософсько-методологiчнi дослiдження з iсторiї, полягає в iдеї, що формування та розвиток наукового знання не є одноплощинним лiнiйним процесом, як би iнтерпретували цю лiнiйнiсть – чи у виглядi накопичення фактiв та їх iндуктивного узагальнення, чи дедуктивного руху вниз вiд вихiдних положень до наслiдкiв. Тим самим заслуга Куна полягає, швидше, в тому, що вiн досить переконливо довiв той кардинальний факт, що формування i розвиток знання здiйснюється завжди у деякому просторi передумов. А визначення такого простору в методологiчному дослiдженнi уможливлюється шляхом реконструкцiї основоположень без яких певна методологiчна та епiстемологiчна система неможлива.

Тут, як нам здається, слiд звернутися до класичної традицiї, у якiй знайшов своє первiсне вираження цей пiдхiд, а саме до Канта. У апрiористичнiй формi Кантом була, без сумнiву, схоплена найважливiша реальна особливiсть пiзнавального процесу, яка не є предметом розгляду у фундаменталiстських концепцiях, а саме – та кардинальна для пiзнання обставина, що вирiшення будь-якої конструктивної задачi завжди передбачає iснування вiдправних передумов системи пiзнавальних координат того чи iншого ступеню загальностi, iнакше кажучи – того, що загалом майже вiдповiдає у сучаснiй термiнологiї поняття «парадигма», «незмiнне ядро дослiдницької програми», «концептуальна схема».

Не можна не вiдзначити iстотної рiзницi мiж уявленнями Куна i Канта про передумовнiсть знання, а саме – в розумiннi самої природи передумовностi: у Канта вона обумовлена апрiорними структурами трансцендентальної свiдомостi, iнварiантної «для всiх часiв та нородiв» i досвiдом; для Куна ж принциповим є зв’язок передумовностi з «рiзними» парадигмами, якi носять iсторичний характер i змiнюються вiд одного наукового спiвтовариства до iншого в залежностi вiд поставлених науковим спiвтовариством проблем. Вiдповiдно по-рiзному розглядаються функцiї передумов, глибина їх опосередкування формування знання. Кант ставить завдання виявити вiдправнi передумови усякого загальнозначущого та необхiдного знання, у Куна йдеться про конкретнi форми прояву передумовностi на окремих фазах еволюцiї наукового пiзнання.

А саме ця iдея iсторичної мiнливостi передумовностi пiзнання пов’язується у Куна з поняттям парадигми. Кун стимулював у методологiї науки розвиток, з одного боку, лiнiї так званої «реабiлiтацiї метафiзики», яка здатна виявляти проблеми, а iншого лiнiї, пов’язаної з релятивiзацiєю поняття суб’єкта пiзнання, з уявленням про те, що суб’єкта пiзнання та його вiдправнi норми та настанови слiд зв’язувати з певним усвiдомленням проблематики науковим спiвтовариством, реальними дослiдниками, групами, що складаються в науцi.

На думку Куна, «навряд чи будь-яке ефективне дослiдження може бути почате ранiше, анiж наукове спiвтовариство вирiшить, що володiє обгрунтованими вiдповiдями на питання, подiбнi слiдуючим: якими є фундаментальнi сутностi, з яких складається унiверсум? Як вони взаємодiють одна з одною та з органами чуттiв? Якi питання вчений має право ставити у вiдношеннi таких сутностей i якi методи можуть бути використанi для їх рiшення?»[3. -с. 20].

Для поняття «парадигми» Куна характерним є переплетення iнтелектуальної змiстовностi передумов («метафiзичностi») з належнiстю суб’єктiв пiзнання до певного наукового спiвтовариства.

Отже фiлософiя науки включила тепер до предмету свого розгляду процеси та механiзми розвитку наукового знання, стимульованого внутрiшнiми суперечностями пiзнання i такого, що передбачає наявнiсть рефлективних механiзмiв наукової свiдомостi. Вiдбувся перехiд в аналiзi наукового пiзнання вiд суто типологiчного розгляду науки до так званого популяцiонiстського пiдходу, який розглядає у ролi суб’єкта пiзнання свiдомо дiючi науковi спiвтовариства та дослiдницькi групи.

Спрямованiсть критики Тулмiна проти використання поняття «наукова революцiя» не обмежила, а розширила поняттєве поле iсторичної школи фiлософiв науки. Суть його заперечень зводиться до двох питань: « чи дiйсно була коли-небудь змiна у науцi настiльки революцiйною, як це доводив Кун?» та «якщо б його визначення застосовувались строго, чи можна було б взагалi знайти дiйснi приклади наукових революцiй?». [2. -с. 175].

Потенцiйно цi питання були джерелом труднощiв для iсторичної школи, оскiльки «якби жодну теоретичну змiну в науцi