Багатоманiтнiсть теоретичних об’єктивацiй iсторизму в наукових дослідженнях

Звичайно, вважає Тулмiн, з часом поступовi змiни у науковiй теорiї, акумулюючись, можуть у сукупностi привести до настiльки глибоких результатiв, що ретроспективно їх слiд описати як «революцiйнi», тому не треба робити висновку, що у вiдсутнiсть явних, чiтких «революцiй» всi змiни у науцi, таким чином, були «нормальними» (у спецiальному значеннi термiну Куна).

Тодi виникає нове закономiрне питання: як можна було отримати такi революцiйнi наслiдки, якщо їх не спричинили ревоюцiї?

Такий висновок поставив Куна перед нелегким вибором, адже в цьому випадку вiн змушений був повнiстю вiдмовитися вiд свого пояснення «справжнiх» наукових ревоюцiй або модифiкувати його певнi частини з тiєю метою, щоб «первинне рiзке розмежування помiж «нормальною» та «революцiйною» змiною поступово стиралось» [2. -с. 178].

Тулмiн констатує, що Кун, так само як i Коллiнгвуд, почав з визнання недолiкiв традицiйної iндуктивної логiки. тому що її не можна нiколи було розтягнути настiльки, щоб вона охопила теоретичнi перетворення, подiбнi до тих, що були викликанi появою теорiї Копернiка.

Потiм, щоб пояснити процеси змiн у науцi, Кун запропонував iсторико-соцiологiчну гiпотезу, яка грунтувалася на фундаментальнiй протилежностi мiж радикальними (або «революцiйними») i нормальними (або «консолiдуючими») процесами – «на цiй стадiї термiн «революцiя» пiднявся до рiвня пояснюючої категорiї» [2. -с. 188].

Пiд тиском протилежних прикладiв Кун поступово видозмiнював своє пояснення настiльки сильно, що, врештi решт, всi дiйсно теоретичнi змiни можна було охарактеризувати як революцiйнi, а це, власне, позбавляло даний термiн специфiчної для нього пояснювальної цiнностi.

У своїх же кiнцевих висновках Кун «пояснив, що протилежнiсть мiж «нормальним» та «революцiйним» передбачає всього навсього логiчну вiдмiннiсть мiж тими висновками, котрим можна дати «дедуктивне виправдання», i тими, котрим його дати не можна»[2. -с. 189].

У кiнцевому рахунку Тулмiн, намагаючись виразно сформулювати це основне затруднення, дiйшов такого висновку: при серйозному сприйняттi останньої заяви Куна та спробi провести вiдмiннiсть мiж «нормальними» та «революцiйними» науковими аргументами у логiчних термiнах ми отримуємо «результат, який може спантеличити» – «У останнiй iнтерпретацiї Куна його теорiя наукових революцiй грунтується на логiчному трюїзмi i, як така, взагалi бiльше не являє собою теорiю концептуальних змiн» [2. -с. 188].

У процесi подальшого дослiдження Тулмiн висуває ще два принципових зауваження на адресу «теорiї парадигм» Куна.

Вiн стверджує, що « (1) основний парадокс класичної теорiї наукових революцiй полягає ось у чому: вона передбачає, що помiж тими, хто пiдтримує рiзнi парадигми, неминучим є взаємне нерозумiння»[2. -с. 189].

Цього висновку неможливо запобiгти до тих пiр, поки розглядаються парадигми або плеяди «абсолютних засновкiв’ у якостi єдиних та неподiльних. Однак, пiдкреслює Тулмiн, необхiдно провести ще одну вiдмiннiсть, якої нi Коллiнгвуд, анi Кун не виражають досить ясно. У кожнiй iснуючiй сьогоднi науцi можна видiлити два рiзних типи понять та принципiв. З одного боку, є основнi «теоретичнi» принципи науки (наприклад, закон всесвiтнього тяжiння Н’ютона або генетичнi принципи розходження ознак та комбiнування спадкових факторiв Менделя). З iншого – iснують «дисциплiнарнi» принципи (наприклад, всi фiзiологiчнi функцiї необхiдно пояснювати у хiмiчних термiнах), якi визначають основнi iнтелектуальнi цiлi науки i надають їй добре розрiзнювану єднiсть та безперервнiсть. Таким чином, «основний парадокс виглядає зовсiм по-рiзному у випадках, коли наукова парадигма визначається лише у термiнах загальноприйнятих теоретичних принципiв, i у випадках, коли вона вiдноситься до системи теоретичних та дисциплiнарних принципiв, взятих у сукупностi»[2. -с. 187].

Якщо прийняти до уваги лише теоретичнi категорiї, то переключення парадигми не обов’язково призведе до недорозумiння i можна цiлком спокiйно – без яких-небудь переривань спадковостi – вводити у науку новi поняття. Наприклад, теоретичнi поняття релятивiстської фiзики Ейнштейна є принципово несумiсними з поняттями класичних теорiй Н’ютона у цьому першому розумiннi. Але прихильники цих двох протилежних позицiй мали б досить багато спiльних для них дисциплiнарних тем, якi вони змогли б обговорювати при допомозi загального для обидвох сторiн словникового запасу, до того ж кожна з двох теорiй покращувала б «пояснювальну дiяльнiсть» у теоретичнiй фiзицi. Тут ми маємо прийняти за слушну, вказану нами ранiше, пропозицiю А. Пуанкаре про iснування «унiверсального поля», на якому можуть порозумiтися два рiзнi суб’єкти, що володiють рiзною мовою. Цим полем є об’єктивна дiйснiсть.

Доречно, також, згадати дотепне зауваження Девiдсона: «Уорф, бажаючи продемонструвати, що мова народу хопi має у собi метафiзику, настiльки неприйнятну для нас, що не може бути спiвставленою з англiйською мовою, хоча сам використовує останню для роз’яснення змiсту висловлювань хопi. Кун, так само, чинить, коли розповiдає про те, що вiдбувалося до наукової революцiї, використовуючи – як ви думаєте, що? – нашу постреволюцiйну iдiому»[10. -с. 145]. Цi чудовi приклади демонструють, що описуючи дещо засобами однiєї мови висловлене iншою мовою, хоча самi автори дотримуються принципiв, що такий переклад неможливий, чомусь здiйснюють цей переклад. Сам Девiдсон визначає, що «вiдмiннiсть точок зору може мати сенс, тiльки тодi, коли наявна спiльна система координат, яку вони повиннi роздiляти. Однак, iснування такої системи суперечить самiй iдеї неспiвмiрностi, а тому потребує положень, якi становлюють межу концептуальних каркасiв»[10. -с. 146].

Ситуацiя схожа на вiдомий в iсторiї фiлософiї випадок описаний