Чоловіки, жінки й насильство в ОУН та УПА в 1940-1950-х рр.

Жінкам, звинуваченим у романтичних зв’язках, також могла загрожувати фізична розправа. «Він говорив, що його мама запізналася з одним капітаном, про що дізналися бандерівці, знищили господарство і ми з мамою мусіли втікати до району», – переказував слова підпільника З. Дуди («Ведмедя») на допитах у службі безпеки ОУН 20 серпня 1947 р. Д. Левченко . На допитах у СБ зв’язкова М. Турій («Голка») свідчила:

«Прийшли до мене п’ятьох повстанців. Були це “Чайка”, “Вихор”, “Зір”, “Вир” – Пришляк Ярослав з с. Заставча і один мені невідомий. Повстанці казали, аби я перестала тягатися з Дозем, бо може вийти щось гіршого. Одначе, я сказала, що Дозя не покину, бо його люблю. [... ] За деякий час було в мене знову трьох повстанців [. ] вони заборонили мені тягатися з Дозем» .

Інколи підпільники не обмежувалися самими попередженнями. Із документів ОУН бачимо, що кара смерті до жінок за «горизонтальну колаборацію» була леґітимним способом покарання. В інструкції для керівників служби безпеки, вилученій при ліквідації керівника боївки СБ Калуського району «Степана» 27 травня 1945 р. у с. Негівці, серед іншого зазначалося: «Жінок не наказувати обрізанням волосся, а розстрілювати» . 16 червня 1948 р. за рішенням окружного проводу ОУН було страчено колишню підпільницю «Річку» – «за те, що на леґальщині, куди з доручення провідних людей відійшла весною 1947-го, скопмромітувала організацію крайньо неморальною особистою поведінкою, маючи неморальні любовні відношення навіть до енкаведиста» . На допиті у службі безпеки 28 червня 1946 р. уродженець с. Добра (Переворського повіту Підкарпатського воєводства) свідчив про напад на це село польської боївки 19 січня: «Знаю, що ця акція мала бути відплатною за то, що українці в с. Дибкові повісили дівчину-українку, яка зналась з польською бандою і мала виходити заміж за поляка» .

 

 

Шляхи, які жінки обирали для захисту від сексуального насильства, значною мірою залежали від їхньої віри в можливість прийняття правосудного рішення з боку компетентних органів підпілля або УПА. Тому умовно можна виділити два головних способи дій жінок у ситуаціях протистояння насильству: вирішення конфлікту за посередництва офіційних структур і самостійні дії.

Окремі жінки апелювали безпосередньо до служби безпеки ОУН. Можна припустити, що до такого способу вдавалися статусні підпільниці, які виконували важливі завдання й користувалися довірою керівництва. Одна зі зв’язкових високопоставленого командира УПА з метою підготовки конспіративної квартири для його проживання уклала фіктивний шлюб з іншим підпільником. Обоє видавали себе за молоде подружжя, яке проживало у цьому помешканні. Невдовзі чоловік почав наполягати на інтимних відносинах. Жінка поскаржилася у службу безпеки. Просто відсторонити чоловіка від виконання завдання не могли через високий ризик витоку інформації, тому його вбили .

Поширеною практикою були звернення до командирів чи провідників. Та не завжди жінки могли сподіватися на справедливий вирок, особливо, якщо їхні кривдники займали високе становище. У 1947 р. підпільниця М. Ковальчук написала скаргу командувачеві УПА-Північ І. Литвинчукові («Дубовому») на свого керівника – луцького окружного провідника М. Боднарчука («Стемида»), який зґвалтував її і заразив сифілісом. Розслідування доручили братові «Стемида», котрий визнав скаржницю винною. її розстріляли . Імовірно, боячись подібних наслідків, частина жертв сексуального насильства або домагань боялася розголосу й не повідомляла про злочин. Однак не всі обирали мовчанку, особливо у ситуації загрози життю. Згадувана вище «Конвалія» навіть за крок до смерті домагалася перегляду власної справи . Інші жінки не так ревно шукали справедливості й навіть намагалися виправдати своїх кривдників та налагодити з ними дружні відносини. Навесні 1948 р. невідомий автор залишив опис зґвалтування хорунжим «Мироном» друкарки тактичного відтинку УПА «Маківка» А. Черешньовської («Тетяни») :

«Хор[унжий] М[ирон] виходить на полянку читати книжку. Його залицяння. Відмова. Покликується на Василька. Він напастує її. На це зродилася в неї ненависть. Вона побачила, що він не здає собі справу, хто вони, і яка перед ними ціль. Не зносить. Примружені очі, [... ] заклеєні уста. Була б зробила закид голосно, але уважала, аби стрільці не чули. Було би прикро їй, а також для командира, що в його осередку» .

Зі спогадів випливає, що «Тетяна» довгий час приховувала цей факт, відчуваючи сором, перед «Мироном» удавала, що все гаразд, частувала його тістечками. Потім наважилася розповісти командирові С. Стебельському («Хріну»).

Багато хто з жінок намагалися вирішити конфлікт самотужки. Наприклад, підпільниця Я. Романина («Марта») згадувала, що під час ночівлі у криївці до неї нав’язливо притулявся один із підпільників. Тоді вона вирішила не лягати спати, а сидіти за столом. Хлопець усе зрозумів і більше не наполягав на близькості . У подібних випадках припинити домагання допомагала жіноча солідарність. У протоколі допиту повстанця з сотні «Докса» Л. Гуштаба («Козака») зазначено: «Ночуючи в одній хаті, дівчата прилюдно сварили “Козака” за його аморальне поводження з дівчиною» .

Підпільниця О. Андрущак («Орися») під час розмови зі своїм командиром В. Якубцем («Олесем») недвозначно відхилила його пропозицію стати коханкою («Я того сильно боялася, багато наших гинули вагітними. Я була чесною дівчиною», – згадувала в інтерв’ю про мотиви свого рішення)  . Після цього він змусив її покинути криївку й забрав зброю.

У документах підпілля зафіксовано випадок, коли жінка, яка перебувала у вимушених інтимних відносинах із командиром, утекла від нього. «Він залюбився в мені, і я його не хотіла, та втікла від нього... Невдовзі [Дмитро] Вітовський прислав до мене двох озброєних людей, які силою забрали мене до УПА. Хлопці кудись ходили, а я виходила тільки в сад із “Зміюкою”. Одного разу вдалося мені втікти від нього», – свідчила на допитах у службі безпеки Г. Яцків 6 серпня 1946 р.   В іншому місці допитувана уточнювала: «“Зміюки” я не любила, до того він почав романсувати з Людмилою, а мені не вільно навіть говорити до когось. Були скандали. Я мала цього досить» . Станом на весну 1944 р. Д. Вітовський був ад’ютантом командира старшинської школи «Олені» Ф. Польового («Поля»).

Окремі жінки вдавалися до радикальних дій, аби припинити домагання. У січні 1944 р. санітарка сотні «Чорногори» 24-річна Олена застрелила повстанця «Понурого», не витерпівши його настирливих «залицянь» і насмішок. Після ретельного слідства, проведеного службою безпеки, її виправдали . Імовірно, наявність зброї у дівчат могла служити стримуючим чинником для потенційних домагачів. Однак багато жінок у підпіллі та УПА не були озброєними.

Ще одним методом уникнути сексуальних домагань стали неофіційні стосунки з командирами/керівниками різних ранґів. А. Попович («Ружа»), опинившись у криївці з кількома чоловіками, обрала собі за коханця Л. Гринішака («Довбуша») – найбільш статусного серед усіх з її середовища (після М. Твердохліба («Грома»), який перебував у підпіллі разом зі своєю дружиною О. Герасимович)  . Як видно з матеріалів архівно-кримінальної справи «Ружі», флірт переріс у глибокі почуття .

 

 

Друга світова війна стала викликом для тогочасного патріархального західноукраїнського суспільства. В умовах відсутності чоловіків, які перебували на фронті або в лісі, жінки ставали єдиними годувальницями та захисницями сім’ї. Ще більше нових можливостей для розширення сфери впливу давала їм участь у підпіллі ОУН та в УПА. Жінки виходили за рамки патріархальних ґендерних ролей (матері, дружини, берегині домашнього вогнища) й опановували «чоловічі» функції – бійців, розвідників, радистів, зв’язківців, командирів, керівників різного рівня. Однак поширені в той час ґендерні стереотипи про неспроможність жінок воювати нарівні з чоловіками призводила до обмеження їх владних повноважень, особливо з другої половини 1940-х рр. Переважне перебування жінок у підлеглому становищі робило їх вразливими до аґресії й насильства як екстремальних виявів влади чоловіків.

Попри намагання добитися від вояків і підпільників «зречення» від сексуальності як способу вивільнення енергії для боротьби, повсякденні практики не завжди збігалися зі санкціонованими. В українському націоналістичному дискурсі (як і в інших правих ідеологіях) чоловіки займали головні позиції – захисників нації, дому, жінок, натомість останнім відводили символічні ролі. Мілітарна культура вимагала від чоловіків бути сильними (фізично й емоційно), витривалими, нещадними до ворогів (незалежно від їхнього віку та статі). Конструйована таким чином гегемонна маскулінність передбачала повне підпорядкування жінок. Від них сподівалися не лише обслуговуючої праці, емоційної підтримки, але й інтимних послуг. Наслідком ставали сексуальні домагання до підлеглих жінок, чиє тіло розглядали як власність нації. Межа між добровільними та примусовими інтимними контактами була дуже тонкою, зважаючи на те, що перебування жінок у підпіллі було для багатьох вагомішим фактором безпеки, аніж проживання леґально (у постійному страху бути заарештованими радянською владою). Бажання жінок не бути/стати жертвою сприяло пошуку різних стратегій виживання, які не завжди були ефективними.

Умови війни сприяли екстремальному поширенню насильства. Високою була цінність чоловіків із бойовим досвідом, відповідними навиками й відданості ідеям ОУН. Чим вищим був статус злочинця – тим більшими були його шанси уникнути відповідальності. Адже головним маркером ставала ефективність кожного окремого підпільника/вояка в контексті пріоритетної збройної боротьби. Тому якщо сексуальне насильство над чужими жінками ситуативно їй сприяло (як засіб ефективного терору проти ворога, емоційної «розрядки» й самоствердження вояків), тоді за нього не карали.

Сексуальне насильство в ОУН та УПА не було унікальним явищем того часу. Подібні його причини, форми, прояви щодо своїх і чужих жінок бачимо в рядах Червоної армії, вермахту, радянських партизанів, інших збройних формувань, які діяли на українських землях у часи Другої світової війни. Жіноче тіло залишалося вагомим фактором ризику й надалі, під час боротьби радянської влади з ОУН та УПА. Віднайдення нових джерел дозволить у майбутньому глибше проаналізувати специфіку насильства над жінками в оунівському підпіллі та в лавах повстанців порівняно з іншими його проявами під час збройних конфліктів.