Cтан та перспективи співпраці України з міжнародними оранізаціями

Друга тенденція розвитку міжнародних відносин – це формування останнім часом нового уявлення про шляхи забезпечення національної безпеки окремої держави в умовах, коли вона стає невід'ємною частиною проблеми створення загальної безпеки. З'явився новий термін у лексиконі світової політики – «всеосяжна система міжнародної безпеки». З середини 80-х рр. вже досягнуто чимало конкретних міжнародних домовленостей, які й переводять нове розуміння завдань безпеки в русло практичних дій. Зараз стало очевидно, що розрахунок на силовий тиск з метою забезпечення національної самооборони перестає бути ефективним. З іншого боку, немає необхідності і в тому, щоб забезпечувати національну безпеку, спираючись тільки на власні, національні ресурси. Система колективної безпеки дозволяє розраховувати в боротьбі з агресором на багатонаціональні сили, військовий і економічний потенціал інших країн. Це означає, що можна істотно скоротити національні витрати на військові цілі, обмеживши їх рівнем розумної достатності.

Третя тенденція розвитку міжнародних відносин – це розробка політичних інструментів попереджуючого впливу світової спільноти на учасників конфліктів, невійськових гарантій миру, заходів щодо запобігання назріваючих військових конфліктів. Створюються центри з попередження військових конфліктів. Нова ситуація спостерігається на міжнародних переговорах. Тепер переговори все більше розглядаються не як засіб досягнення односторонніх переваг, а як процес спільного ухвалення рішення, коли сторони від початку націлені на співпрацю, шукають вихід, прийнятний для всіх сторін [32, 33].

Четверта тенденція розвитку міжнародних відносин – включення до кола завдань забезпечення безпеки світового співтовариства, крім військових, проблем іншого характеру. Це такі проблеми, як зміна клімату та руйнування природного середовища, міжнародний тероризм, диспропорції в економічному і науково-технічному розвитку.

Шоста тенденція розвитку міжнародних відносин – їх демократизація. Необхідний демократичний контроль над зовнішньою політикою і системою міжнародних відносин, щоб уникнути небезпечних для світу ситуацій. Така демократизація проявляється в тому, що, висловлюючи (на виборах) своє ставлення до зовнішньополітичного курсу уряду, люди тим самим впливають на міжнародні відносини. Ефективним засобом впливу на позиції держав, курс урядів виявляються також звернення та рекомендації, прийняті в ході міжнародного діалогу громадськості [32, 33].

 

 

 

Україна – член понад 40 міжнародних організацій, бере участь у роботі понад 100 постійних або тимчасових органів, створених в рамках цих організацій.

Однією з найважливіших зовнішньополітичних цілей після проголошення незалежності України уряд визначив входження до європейських міжнародних організацій. Курс на інтеграцію в європейські структури – Раду Європи, Європейський Союз, НАТО та інші міжнародні організації, які є основою політичної основи Європи, чітко визначився з перших етапів зовнішньої політики суверенної держави.

Процес інтеграції України в європейський політичний, правовий, військовий і економічний простір відбувався (і здійснюється на сьогодні) з певними труднощами, сповільнювався внутрішніми і зовнішніми ускладненнями перехідного періоду. Для України, яка, за оцінками міжнародних експертів, за рівнем визнання міжнародних документів і прав людини в середині 80-х років XX ст. займала 62 місце серед країн-членів ООН, інтеграція в міжнародні європейські організації не могла відбуватися швидко і легко.

Зовнішня політика української державності впродовж всієї багатовікової історії носить виразно демократичний миролюбний курс, хоча, перебуваючи в центрі Європи, вона завжди була важливим об'єктом світової геополітики.

Доцільно розглянути основні напрямки зовнішньої політики Україна, які Верховна Рада схвалила 2 липня 1993 року.

Основними з цих напрямків були наступні:

зовнішня політика України спрямована на утвердження і створення незалежної демократичної держави;

Україна здійснює відкриту зовнішню політику і прагне до співпраці з усіма зацікавленими партнерами та міжнародними організаціями;

Україна не висуває жодних територіальних претензій до сусідів, як і не визнає жодних територіальних претензій до себе;

пріоритетними сферами зовнішньополітичної діяльності є: розширення участі у європейському співробітництві, співробітництво в рамках СНД; активна участь у діяльності ООН, співпраця з державами ЄС і НАТО.

Наступним кроком складемо таблицю 3. 1., в якій зобразимо членство України з міжнародними організаціями.

 

 

 

Таким чином, з таблиці 3. 1. видно, що Україна з моменту отримання незалежності стала членом багатьох провідних й авторитетних міжнародних організацій.

Але, постає питання – наскільки необхідним і актуальним є перебування України в більшості з цих організацій та фінансові зобов'язання перед ними? Чіткої відповіді на це питання даватиме

Єдиний державний реєстр міжнародних організацій, членом яких є