Цивільно-правова характеристика договору перевезення небезпечних вантажів

Радянський цивіліст Я. М. Магазинер зазначав: «Договор есть не что иное, как взаимная гарантия от рисков – принятие на себя тех рисков, которые могут возникнуть на пути исполнения. Именно, в этом заключается всякая обязанность, тогда как право – это, наоборот, гарантия от рисков, стоящих на пути осуществления интересов. Иначе, право – это средство для гарантии субъекту определенных благ (от риска потерять их), как бы неблагоприятно сложились для него фактические обстоятельства (гарантия есть и для обязанного – предел требований), таким образом, блага управомоченного тоже ограничены и во всяком праве налицо юридически парализованный (ослабленный) риск, от которого право и стремится охранить управомоченного» [1, с. 292].

В. А. Ойгензихт вважає, що «всякая обязанность заключает в себе несение риска, риск прекращается исполнением, но закон защищает лишь те обязательства, которые риск сопровождает, а не те, в которых он является основным содержанием» [2, с. 41].

Договір перевезення вантажів займає в системі транспортних договорів домінуюче положення, є базовим договором, оскільки саме цей договір виконує основні задачі, що пов’язані з переміщенням вантажів, сприяє виконанню зобов’язань щодо доставки вантажу одержувачу.

Питання, пов’язані з укладанням та виконанням договору перевезення вантажу, регулюються ст. ст. 908, 909, 916-921, 923-925, 927 ЦК України і ст. ст. 306-315 ГК України, введеними в дію з 1 січня 2004 року.

Відповідно до ЦК України договори перевезення належать до групи договорів про надання відплатних послуг. Саме глава 64 «Перевезення» розташована першою після глави 63 «Послуги. Загальні положення». Однак так було не завжди. Розділ 63 «Послуги. Загальні положення» в ЦК України з’явився вперше. ЦК 1922 року та ЦК 1963 року взагалі не визначали договір про надання послуг як такий.

У договорі перевезення вантажу надання послуги з перевезення вантажу невіддільне від діяльності перевізника – послугонадавача. Крім того, корисний ефект перевезення не виступає у вигляді певного осяжного матеріалізованого результату, а полягає в самому процесі надання послуги перевезення та виражається в юридичних наслідках: у набутті прав та обов’язків вантажовідправника, перевізника, вантажоодержувача. Отже, договори перевезення вантажів (незалежно від виду перевезення) належать до групи цивільно-правових договорів про надання послуг [3, с. 361].

Згідно зі ст. 909 Цивільного кодексу України за договором перевезення вантажу одна сторона (перевізник) зобов’язується доставити довірений їй другою стороною (відправником) вантаж до пункту призначення та видати його особі, яка має право на одержання вантажу (одержувачеві), а відправник зобов’язується сплатити за перевезення вантажу встановлену плату.

З огляду на визначення договору перевезення вантажу такий договір слід визнати як реальний. Про реальний характер договору свідчить той факт, що зобов’язання перевізника з доставки в пункт призначення розповсюджується лише на вантаж, що був переданий йому відправником. Отже, саме зобов’язання перевізника виникає лише з моменту отримання останнім вантажу від відправника.

Таким чином, договір перевезення вантажу можна розглядати як договір на користь третьої особи (одержувача), для якої виникають не лише права (наприклад, вимагати від перевізника видачі вантажу), а й передбачені транспортним законодавством обов’язки (здійснити доплату за перевезення, перевірити стан одержаного вантажу тощо).

Визначення поняття договору перевезення вантажу відповідає поняттю договору про перевезення вантажу, що було надано в ст. 373 Цивільного кодексу РРФСР 1964 року. Необхідно відмітити, що до сих пір немає єдиної думки щодо правової характеристики договору перевезення вантажів. Зазначене питання продовжує залишатися спірним у науці цивільного права, незважаючи на те, що йому приділялася значна увага в юридичній літературі. Більшість авторів вважає, що під час визначення правової характеристики договору перевезення вантажів достатньо з’ясувати правове положення в ньому вантажоодержувача, його відношення з вантажовідправником та перевізником [4, с. 32].

Існує декілька точок зору щодо взаємовідносин вантажоодержувача з вантажовідправником та перевізником у договорі перевезення. Деякі автори кваліфікують договір перевезення вантажів як договір на користь третьої особи [5, с. 172]. Л. І. Рапопорт та М. К. Александров-Дольник вважають вантажовідправника та вантажоодержувача однією стороною в договорі перевезення вантажів [6, с. 171; 7, с. 107]. М. А. Тарасов вважає, що перевезення вантажів – договір особливого роду, у якому вантажоодержувач є самостійним суб’єктом, а не третьою особою або єдиною з вантажовідправником стороною [8, с. 34]. М. Г. Масевич и І. Н. Петров вважають договір перевезення трьохстороннім договором, у якому учасники володіють як правами, так і відповідними зобов’язаннями [9, с. 13; 10, с. 172]. Слід відмітити, що під час укладення та виконання договору перевезення вантажів усі сторони цього договору мають одну ціль, виражають співпадаюче, що направлено на досягнення цієї мети, волевиявлення – доставити прийнятий до перевезення вантаж до встановленого місця та видати (отримати його) уповноваженій особі.

Цивільним кодексом України та іншими законами, транспортними кодексами (статутами), іншими нормативно-правовими актами й правилами, що видаються відповідно до них, встановлюються загальні правила перевезення.

Згідно зі ст. 306 ГК України загальні