Державне обвинувачення в кримінальному судочинстві України: відкриття, побудова, значення

У вступній частині зазначається дата, місце винесення постанови, посада прокурора, його прізвище та ініціали, а також назва кримінальної справи.

В описово-мотивувальній частині постанови вказуються фактичні обвинувачення, які ставилися за вину підсудному, результати аналізу й оцінки досліджених доказів у досудовому та судовому слідстві, юридичні та фактичні підстави для відмови від підтримання державного обвинувачення. При цьому прокурор повинен навести підстави для відмови: не встановлено події злочину; у діянні підсудного немає складу злочину або не доведено участі підсудного у вчиненні злочину.

У резолютивній частині, крім рішення про відмову від обвинувачення, доцільно вмістити пропозиції щодо поновлення прав підсудного, а також зазначати причини й умови необґрунтованого притягнення особи як обвинуваченого і пропозиції щодо їх усунення.

У практичній діяльності виникає питання: у який момент судового розгляду прокурор може заявити про відмову від підтримання державного обвинувачення? У юридичній літературі з цього приводу висловлюються різні думки. Більшість науковців стверджують, що прокурор може відмовитися від підтримання державного обвинувачення лише після судового слідства. Таких поглядів дотримуються В. І. Басков, В. Д. Фінько, В. Т. Маляренко, І. В. Вернидубов. Слід погодитись із цією позицією, оскільки вона відповідає вимогам ст. 264 Кримінально-процесуального кодексу України. У судовому засіданні прокурор згідно зі ст. 22 КПК зобов'язаний ужити всіх передбачених законом заходів для всебічного, повного й об'єктивного дослідження обставин справи. Це дозволить йому переконатися, що дані судового слідства або підтверджують, або не підтверджують пред'явленого підсудному обвинувачення. Таким чином, у прокурора з'являється впевненість у тому, що обвинувачення не підтвердилося, і він має підстави відповідно до вимог ч. 3 ст. 264 КПК відмовитися від підтримання обвинувачення, про що виносить постанову, яку передає суду.

Водночас слід зауважити, що мають місце випадки, коли безпідставність обвинувачення стає очевидною прокуророві ще до закінчення судового слідства. Такі випадки можуть бути: а) коли особа не досягла на час вчинення суспільно небезпечного діяння одинадцятирічного віку (п. 5 ст. 6 КПК) ; б) коли відсутня скарга потерпілого, якщо справа може бути порушена не інакше, як за його скаргою (п. 7 ст. 6 КПК) ; в) коли розглядається справа відносно померлого, рідні якого не наполягають на продовженні розгляду справи з метою реабілітації (п. 8 ст. 6 КПК) ; г) коли розглядається справа відносно особи щодо якої є вирок за тим же обвинуваченням, який набрав законної сили, або ухвала чи постанова суду про закриття справи з тієї ж підстави (п. 9 ст. 6 КПК). За таких обставин прокурор має всі підстави відмовитися від підтримання обвинувачення і в інших стадіях судового розгляду, у тому числі й до закінчення судового слідства. У подальшому підтримання обвинувачення є порушенням закону.

На нашу думку, прокуророві в даних випадках не потрібно виносити постанову про відмову від підтримання державного обвинувачення, а досить про це заявити кло­потання відповідно до ст. 282 КПК. Оскільки за цих обставин не вирішується питання про винність особи, то застосовувати вимоги ст. 264 КПК немає підстав.

Згідно з п. 2 ч. 1 ст. 264 КПК участь прокурора у судовому засіданні є обов'язковою, крім випадків, коли він відмовився від підтримання державного обвинувачення. Таким чином, коли прокурор проголосив постанову про відмову від підтримання державного обвинувачення і передав її до суду, він уже не державний обвинувач і має право залишати судове засідання й не виголошувати ніяких промов. Суд, отримавши постанову прокурора, зобов'язаний роз'яснити потерпілому та його представникові їх право вимагати продовження розгляду справи та підтримувати обвинувачення. Якщо потерпілий чи його представник не згодні з позицією прокурора про закриття справи, то підтримання обвинувачення переходить до них. У такому випадку обвинувачення перестає бути державним, оскільки представник держави – прокурор – відмовився від нього. Воно стає приватним, незважаючи на те, що це справа публічного чи приватно-публічного обвинувачення. Такий вид обвинувачення не суперечить нормам Кримінально-процесуального кодексу України. Згідно зі ст. 49 КПК у випадках, визначених кодексом, «потерпілий має право під час судового розгляду особисто або через свого представника підтримувати обвинувачення. Потерпілий може брати участь у судових дебатах». У ст. 267 КПК це положення конкретизовано: «У разі відмови прокурора від обвинувачення потерпілий вправі вимагати продовження розгляду справи. У цьому випадку він підтримує обвинувачення».

Таким чином, якщо прокурор у судовому засіданні дійшов висновку, що дані судового слідства не підтверджують пред'явленого підсудному обвинувачення, він свою позицію викладає у вмотивованій постанові про відмову від державного обвинувачення. Така постанова Для суду є обов'язковою. Тому що, керуючись принципом змагальності, він зобов'язаний прийняти рішення, запропоноване прокурором. Слід зазначити, що постанова прокурора про відмову від підтримання обвинувачення є важливим і відповідальним процесуальним документом. Справа в тому, що суд, у разі заяви прокурора про відмову від державного обвинувачення і винесення відповідної постанови, зобов'язаний погодитися з позицією прокурора – такі вимоги закріплено в ч. 2 ст. 282 КПК. Характерно, що суд повинен погодитися з постановою прокурора про закриття справи, якщо з цим погоджується потерпілий, і в тих випадках, коли така постанова по своїй суті не відповідає матеріалам судового слідства.