Портал освітньо-інформаційних послуг «Студентська консультація»

  
Телефон +3 8(066) 185-39-18
Телефон +3 8(093) 202-63-01
 (066) 185-39-18
Вконтакте Студентська консультація
 portalstudcon@gmail.com

<script>

  (function(i,s,o,g,r,a,m){i['GoogleAnalyticsObject']=r;i[r]=i[r]||function(){

  (i[r].q=i[r].q||[]).push(arguments)},i[r].l=1*new Date();a=s.createElement(o),

  m=s.getElementsByTagName(o)[0];a.async=1;a.src=g;m.parentNode.insertBefore(a,m)

  })(window,document,'script','//www.google-analytics.com/analytics.js','ga');

 

  ga('create', 'UA-53007750-1', 'auto');

  ga('send', 'pageview');

 

</script>

Державність германських племен на території України

Предмет: 
Тип роботи: 
Реферат
К-сть сторінок: 
21
Мова: 
Українська
Оцінка: 
Реферат
на тему: «Державність германських племен на території України»
 
ЗМІСТ
1. Вступ
2. Загальні відомості про германські племена на території України
3. Культура та господарство
4. Соціальна структура
5. Висновок
 
ВСТУП
 
Проблеми віднесення суспільства до того чи іншого етапу розвитку, їх розв’язання мають принциповий характер, оскільки дають змогу пояснювати події певним чином і від зміни поглядів залежить значною мірою і зміна логіки самих досліджень та зроблених за їхніми результатами висновків. У контексті цього видається важливим вирішення питання суспільно-політичного ладу германських племен на території України в першій половині І тис. н. е.
Насамперед, необхідно зазначити, що германськими племенами на території України дослідники пов’язують археологічні пам’ятки вельбарської та черняхівської культур.
Вельба́рська культу́ра (нім. Wielbark-Kultur, пол. Kultura Wielbarska) – археологічна культура залізної доби на території сходу нинішньої Польщі, заходу Білорусії та північного-заходу України яку ідентифікують з готами.
З'явилась біля 20-го року н. е., змінивши оксивську культуру, яка була частиною пшеворської культури.
Черняхівська культура першої половини І тис. н. е. є археологічним еквівалентом великих соціально-економічних зрушень і етнокультурних утворень. Черняхівські старожитності поширені у лісостеповій і степовій зонах Правобережної України, у Лісостепу лівобережжя Дніпра, Молдові, на лівобережжі Нижнього Дунаю з виходом на землі Транси-льванії в Румунії і Південно-Східної Польщі.
Культуру відкрив В. В. Хвойка. У 1900-1901 рр. він дослідив могильники у селах Черняхів і Ромашки Київської області, а також обстежив залишки поселень поблизу сіл Стрітівка, ЖуківцІ, Витачів у Середньому Подніпров'ї. Усі ці пам'ятки археолог об'єднав в одну культуру. Протягом XX ст. пам'ятки черняхівської культури вивчали К, Гадачек, С. С. Гамченко, М. Є. Макаренко, М. Я. Рудинський, А. В. Добровольський, М. Ю. Смішко, М. О. Тиханова, Е. О. Симонович. Є. В. Махно, М. Ю. Брайчевський, В. Д. Баран, В. П. Петров, І. С. Винокур, В. К. Воляник, А. В. Гудкова, Л. В. Ва-куленко, Н. М. Кравченко, Б. В. Магомедов, Г. Ф. НІкітіна, А. Т. Сміленко, П. І. Хавлкж та ін.
Нині на території України зафіксовано понад 3 тисячі пам'яток черняхівської культури. Досліджено понад 100 поселень і 50 могильників, відкрито 400 жител і 3000 поховань.
Племена черняхівської культури залишили цілі серії неукріплених поселень, розміщених, зазвичай, на південне-східних схилах перших надзаплавних терас річок та їхніх приток. За площею і приблизною кількістю житлово-господарських комплексів у кожному з них селища можна поділити на великі, середні та малі. [1]
 
2. Загальні відомості про германські племена на території України
 
 Слов’яно-сарматські племена, що входили до Антського союзу, перебували у складних відносинах протиборства з готами. У ІІІ-ІV століттях н. е. в Північному Причорномор’ї вони сформували могутній військовий союз, з військовою силою якого вперше зіткнулося Готське королівство Германаріха в 370 р.
В ІІІ столітті н. е. на територію Причорноморських степів України з території південного узбережжя Балтійського моря та нижньої течії Вісли прийшли племена готів. Їхня окупація почалася з 230 р., коли вони зруйнували державну організацію пізньоскіфського царства в Криму і на Нижній Наддніпрянщині, протримавшись на цих землях до 375 р.
Племена готів з’явилися на території України в епоху черняхівської археологічної культури, яка сформувалася в кінці ІІ ст. на етнічній базі скіфо-сарматів і слов'ян на Верхньому Дністрі та Волині і швидко поширилась: на південь – до гирла Дунаю та Чорного моря і на схід – до басейну Дінця, інтегрувавши в єдину спільноту фракійців басейнів Пруту та Серету і численні сарматські племена Надчорноморських степів.
Чрняхівська культура розкинулася на величезному просторі лісостепової і причорноморської зон (в межах сучасної України, Молдови і Румунії) і була близькою до культури римських провінцій. Про потужність державного утворення «черняхівців» свідчить відсутність оборонних споруд на поселеннях. Відомо всього кілька укріплень, які контролювали на річках важливі переправи.
Наприклад, такі споруди знаходяться в селі Башмачка Дніпропетровської області, Олександрівка і Городок – у Миколаївській області. На сьогодні відомо близько 5000 пам’яток цієї культури, розкопано і досліджено близько двохсот поселень і більше 50 могильників. Черняхівська культура, яка набула найбільшого розквіту у ІІІ-ІV ст., складалася з різних етнічних груп, а державним утворенням черняхівців був знаменитий Антський союз племен, про який йтиметься пізніше. [2]
В кінці І – на початку ІІ ст. з Мазовії на південний схід у Західне Полісся, на Волинь і далі долиною Південного Бугу у Надчорномор’є просуваються готи
За деякими дослідженнями, волинські слов’яни тікають від них на південь у Подністров’є і навіть далі на Нижній Дунай.
У своїй праці “Гетика” готський історик VI століття Йордан описав важку мандрівку готів від Вісли на схід через безкраї болота (очевидно, поліські), де втопилося багато людей. У мандрівних сагах Йордан пише, що готи перебували у постійній війні, з жінками і дітьми рухались у Скіфію і, перемагаючи, досягли частини Скіфії, що межує з Понтом – тобто з Чорним морем.
У другій половині III ст. н. е. вони розділилися на дві групи: остготи (остроготи) розселилися на Нижньому Дніпрі та Надазов’ї, а вестготи (візіготи, везиготи) зайняли терени між Дністром, Карпатами та Нижнім Дунаєм. З середини ІІІ ст. готи здійснюють численні напади на римські провінції у Подунав’ї, а наприкінці ІІІ ст. під римським впливом постає готська держава, яку під назвою імперії Германаріха описує готський історик VI ст. Йордан. Хоча, на думку М. Грушевського, Йордан перебільшує її розміри, включаючи до неї велетенські обшири від Балтії до Чорного моря.
Готська держава досягла найбільшої могутності саме за правління остготського короля Германаріха (350-375) в другій половині IV ст. н. е. Йордан, прославляючи його успіхи, писав про підкорення ним майже всіх племен Східної Європи, в тому числі й слов’ян-венедів.
Відомо також, що роксолани в IV ст. мусили платити данину Германариху і що вони брали участь у повстанні проти готів під проводом свого великого князя Болемира. За свідченнями Йордана, роксолани вчинили замах на Германариха, так що він не міг особисто брати участь у війні з гунами і незабаром помер.
Слов’яно-сарматські племена, що входили до Антського союзу, перебували у складних відносинах протиборства з готами. У ІІІ-ІV століттях н. е. в Північному Причорномор’ї вони сформували могутній військовий союз, з військовою силою якого вперше зіткнулося Готське королівство Германаріха біля 370 р. [3]
Готи були повністю розгромлені гунами і антами близько 375 р., після чого частина остготів влилася до гунських військ і пішла з ними на захід, частина перейшла Дунай і приєдналася до вестготів, а невелика частина залишилися в Криму, де вони проіснували до кінця І тис. н. е. Згодом вестготи під натиском тих самих гунів змушені були переселитися в межі Римської імперії. Тоді готи вперше повідомили римлян, греків та інші народи Європи про гунів.
Ще зовсім нещодавно історична наука відкидала можливість перебування германських племен на території України. Проте зараз доведено германську належність пам’яток вельбаркської та черняхівської культур, які стали пов’язувати з ґотами, та пам’яток пшеворської культури, що пов’язують з лугіями чи вандалами. У І-ІІ ст. на території між Віслою і Одером з’являються пам’ятки невідомої раніше в цьому регіоні вельбаркської культури, що відповідає писемним свідченням про переселення зі Скандинавії германського племені ґотів. З середини І ст. від Р. Х. відбувається проникнення носіїв пшеворської культури (лугіїв або вандалів) на південний схід, до Волині та Наддністрянщину, витісняючи носіїв місцевої зубрицької культури (ймовірно, слов’ян-венедів). Вочевидь, причиною цьому було витіснення пшеворського населення переселенцями з півночі. На цих землях германські племена увійшли в контакт із сарматами, чим пояснюються непоодинокі знахідки германських предметів озброєння у пам’ятках Лівобережжя Дніпра і Північного Причорномор’я, а також сарматських речей у Польщі та Скандинавії. У ІІ ст. ґоти – носії вельбарської культури – також переселяються південний схід. За повідомленням письмових джерел, близько 170 р. вандали проходять через Наддністрянщину до північного кордону римської провінції Дакія. Переслідуючи їх, або керуючись власними мотивами, наприкінці ІІ ст. ґоти проникають на Волинь, а пізніше розселяються мало не по всій сучасній України. Тут у германців розвинулася яскрава черняхівська культура. Германці, які розселилися на українських землях, поділялися на візіґотів (вестґотів), остроґотів (остґотів), ґепідів та герулів. Остроґоти, ймовірно, населяли причорноморські землі від Істра-Дунаю до нижньої течії Дніпра. Візіґоти відповідно займали терени від Прута до Лівобережжя Дніпра у середній течії. Ґепіди можуть бути представлені вельбарксько-черняхівськими пам’ятками Волині, а герулів автори розміщували на березі Меотіди (Азовського моря). Ґоти в германському союзі племен відігравали провідну роль, але нерідко вони ворогували з іншими германцями. [4]
 
Ґотські охоронці імператора Феодосія І. Срібна тарілка з Мадриду. IV ст
 
Воїнами у германців вважалися всі дієздатні чоловіки. На чолі племінного війська германців (“harjis”) стояли вожді племені чи племінного об’єднання (“regul”, “duca”, “judex”). Для закордонних походів чи окремих військових операцій могли визначатися окремі командири. У період великої загрози на чолі війська стояв очільник союзу племен. За Кодексом Евріха IV ст., дружина ґотських вождів поділялася на “буцелларіїв”, які отримували за службу земельні наділи та зброю, та “сайонів”, яких винагороджували лише зброєю. Отже, у германському війську існувала категорія професійних воїнів – дружинників, а основу військового контингенту германських армій складали вільні члени племені. Найбільшим військовим з’єднанням армій вадналів і вестґотів V ст. була тисяча, що ділилася на два загони по 500 чоловік кожний, а ті – на сотні й десятки (найменші тактичні одиниці). Германці були передусім пішими воїнами, кількість кінноти у германських племен була малою. Вміння воювати верхи у ґотів вважалося ознакою військової еліти, і у давні часи на коні германські вожді лише прибували на поле битви, де спішувалися. Однак після осідання германців у Північному Причорномор’ї вони зіткнулися з військовою організацією сарматських племен, що були переважно кінними воїнами, і перейняли від них вміння їздити та битися верхи на коні. Протягом III-IV ст. кількість вершників у арміях германців зростає, і на момент виходу з Північного Причорномор’я до Західної Європи ґоти мали вже сильну кінноту, яку римлянин Вегецій порівнював з кіннотою аланів і гуннів. В Україні також відомі знахідки острог носіїв черняхівської культури. Вмінням битися верхи славилися передусім остроґоти, а візіґотська армія складалася переважно з піших воїнів, і для посилення її кіннотою візіґоти заключали союзи з сусідніми племенами. Лук і стріли теж більш широко стали використовуватися германцями після оселення у Північному Причорномор’ї: якщо для вандалів І-ІІ ст. (пшеворська культура) стріли – рідкісні знахідки, то ґоти IV ст. і пізніше досить часто воювали за допомогою луків і стріл. Джерела повідомляють, що візіґоти натомість вміло використовували польові укріплення для оборони – вали, укріплені табори, ваґенбурґи (ґотською мовою “carrago”).
Більшість германських воїнів І-VI ст. була озброєна у два списи й меч та мала для захисту лише щит. Ймовірно, один спис був метальним, іншим воювали в рукопашну. Ті ж воїни, що воювали за допомогою луків та пращ, не носили і щитів. Кінні воїни були озброєні у контоси – довгі списи. Як серед пам’яток пшеворської, так і вельбарської та черняхівської культур більшість вістер списів становлять вироби з коротким листоподібним лезом, виділеним ребром і круглою втулкою; трапляються також більш видовжені форми вістря, а також вістря з двома шипами (у вигляді літери “Λ”). Наконечники списів могли прикрашатися візерунками та тамгами (родовими знаками), а також частковим посрібленням чи позолотою. Найбільш ранньою формою германського меча (“meki”) є вузький клинок з подовженим загостреним кінцем, що конструкційно нагадує римську спату; пізніші мечі мали більш закруглену кінцівку. Довжина мечів сягала 80-95 см (унікальною є знахідка у Житомирській обл. меча довжиною 60 см). Ефеси мечів виготовлялися переважно з органічних матеріалів (дерево, кістка), що не збереглися дотепер. Піхви для мечів, виготовлених з дерева та обтягнутих шкірою чи тканиною, мали скобу для кріплення плечового ременя і часто доповнювалися декоративними наконечниками (бутеролями). Верхівкою германського суспільства застосовувалися римські зразки озброєння, зокрема, спати – римську спату ІІІ ст. знайдено у Громівці Хмельницької обл. Серед германських пам’яток зустрічаються зразки однолезової зброї – скрамасаксів (“hairus”), відомі знахідки сокир, які могли використовувати одночасно як робочий інструмент та бойова зброя, а також кинджалів та ножів. Германці застосовували метальну зброю – дротики та луки; вістря дротиків загалом повторювали форму вістря списів, вістря стріл мали листкоподібнi, ромбічні та двошипні форми і були черешковими чи втульчастими. [5]
Для захисту воїни використовували щити (“skildus”) та обладунки (“brunjo”). Щити були масовим видом захисного озброєння і мали округлу, овальну, прямокутну з опуклими боками чи шестикутну форми. Основа щита виготовлялася з дерев’яних дощок та обтягувалася чи обшивалася по краю шкірою, а також посилювалася умбоном. Умбони мали циліндрично-воронкоподібну (інколи з шипом) та циліндрично-конічну форму та кріпилися чотирма або шістьма заклепками, а на внутрішній стороні щити мали залізні руків’я (опуклі ручки з кріпленнями з двох боків у вигляді сокири). Поверхня щитів нерідко фарбувалася та розмальовувалася. На сьогодні невідомі знахідки германських шоломів (“hilms”) з території України, однак скоріше за все верхівка германських армій використовували шоломи римського виробництва. У цей час найбільш поширеною формою шоломів була сегментно-клепана конструкція еліпсоподібної форми, доповненої навушниками та напотиличником чи бармицею. Для захисту корпусу використовувалась кольчуга. Вона мала крій туніки з коротким рукавом та подолом до середини стегна. [6]
 
3. Культура та господарство
 
Германські племена, об'єднані готами, залишили після себе на території України пам'ятники так званої вельбарської тачерняхівської культур. У найбільш чистому вигляді матеріальна культура готів представлена поселеннями, могильниками та скарбами на території Волині, від Західного Бугу до Горині та Случі, у межах Волинської, Рівненської та північної частини Хмельницької областей. Ці пам'ятники з'явилися тут у сформованому вигляді. До найбільш вивчених і відомим належать вельбарських могильники в Дитиничі, Любомлі, Баєві, поселення в Лепесівці, Боратині, Загі-II, Линіві, Пражеві.
Матеріальна культура готів в Україні має багато спільних рис з готськими старожитностями північних і східних регіонів Польщі I-III ст., хоча відрізняється і рядом особливостей, викликаних впливом місцевого культурного середовища, іншими напрямками культурних та економічних зв'язків. До таких особливостей належать: відсутність курганних поховань, наявність керамічного комплексу кружальної кераміки провінційно-римського типу (черняхівської), дещо інший характер металевих частин одягу, наявність значної кількості елементів матеріальної культури пшеворських (східногерманських) племен.
Найбільш ранні пам'ятки вельбарської культури датуються на Україну останньою чвертю II ст., а найбільш пізні – кінцем IV ст. Весь цей час культура проіснувала в незмінному вигляді лише на Волині. Новим елементом, який з'явився в другій половині III ст., була гончарна кераміка черняхівської культури. Її кількість на різних пам'ятниках становить від 3 до 90%. Така різниця в кількості цієї кераміки на поруч розташованих поселеннях пояснюється, очевидно, рівнем розвитку громад, які проживають на них, контактами з черняхівським середовищем. На території Південної та Східної Волині, на Поділлі, Подніпров'ї, в зонах особливо активних контактів з носіями черняхівської культури, готи мали змішані вельбарсько-черняхівську культуру. На території Середнього Подністров'я, Північного Причорномор'я, в Криму вельбарські пам'ятки розташовані серед черняхівських старожитностей, залишених слов'янами, дакійцями, скіфо-сарматами, або входили до них як один з компонентів. Всі вони датуються від середини III в. н. е.. Це свідчить про особливу сприйнятливість германських племен до елементів культури місцевого населення. [7]
 
Качинський скарб срібних речей V ст. Волинський краєзнавчий музей
 
У вельбарських і черняхівських поселеннях існували житлові споруди, господарські будівлі, ями-погреби. Житла наземні, напівземлянкові і землянкові. Перші мали подовжено-прямокутну форму площею 60-120 кв. м. і складалися з двох і більше камер. Одна камера часто використовувалася для утримання худоби або була майстернею. Широко відомі невеликі наземні житла прямокутної форми площею 12-20 кв. м. Стіни жител були стовпово-плетеними, стовповими і штукатурилися глиною. Напівземлянкові і землянкові житла мали овальну, прямокутну або неправильну форму площею 12-20 кв. м. Приміщення опалювалося вогнищем з глиняним подом, рідше глиняного пічкою. Господарські приміщення використовувалися під сховища продуктів землеробства і тваринництва, для утримання худоби, для майстерень.
Могильники готів плоскі, без конструкцій на поверхні. Панівним був обряд трупоспалення. Залишки кремації поміщалися в ямку (ямні поховання) або засипалися в посудину-урну (урнові поховання). Разом з останками знаходилися дрібні речі – прикраси, посуд, знаряддя праці, рідко предмети озброєння. На могильниках відомі жертовні ями, куди зсипалися залишки тризни. Кераміка виготовлялася ручним способом. Для приготування їжі використовувалися горщики, а для збереження запасів їжі – глибокий посуд, миски. Їх верхня частина добре випрасуваний, а корпус прикрашений рустом. Столова кераміка – миски, вази, стопки, кухлі, відрізняються лощеною поверхнею, різноманітністю форм. Посуд чисто орнаментована врізними лініями різних комбінацій, наколами, складовими геометричні малюнки. Серед деталей орнаменту заслуговують уваги невеликі, вертикальні, глухі вушка (псевдовушка), розташовані під шийкою. З другої половини III ст. готи, як і інші народи, що входили до складу черняхівської культурної спільності, широко використовували кружальну кераміку в господарстві, в основному як столовий посуд та сховища для продуктів харчування. [8]
 
Реконструкція житла готів (II-III ст.) поблизу Грубешова (Польща)
 
Значну частину речей складають прикраси – металеві частини одягу: фібули, підвіски, шпильки, браслети, намиста, персні, пряжки. Вони виготовлялися з заліза, бронзи, срібла і золота. Особливо знаменитими були готські жіночі прикраси, що складалися з двох великих срібних кільчастих фібул і масивної пряжки. Такі речі добре відомі з могильників в Криму.
Головним заняттям готів, що проживали в Лісостеповій частині України, в Криму, було землеробство, основа розквіту ремесел і торгівлі процвітання сільських громад і народу в цілому. Рівень землеробського виробництва був досить високим для свого часу і з'явився результатом впливу провінційно-римської культури з Подунав'я. Про це можна судити по набору сільськогосподарських знарядь, особливо знарядь для обробки ґрунту збору, та перероблення продуктів землеробства.
Відомі знахідки залізних частин ґрунтообробних знарядь – вузько-і широкомасштабні наральники, які були складовою частиною рала з полозом – знаряддя, здатного підрізати дернину і частково розламувати її. Це мало важливе значення для боротьби з кореневою системою трав'янистої рослинності, оборот пласта землі сприяв її розпушування та підвищенню врожайності. Рало з полозом стало основою винаходу плуга і було запозичене від гето-дакійських племен з дунайських провінцій Риму. Для обробки городніх культур застосовувалися мотики, які знайдені в Лепесівці на Волині, у Дар'ївці, в Причорномор'ї.
Більш частими є знахідки серпів – головного знаряддя черняховців для збирання врожаю, а також кіс. Якщо перші мають давні традиції на території України, і застосовувалися ще з рубежу ери, то другі були запозичені у античного населення Північного Причорномор'я.
Для обробки зерна германці, як і решта населення, що входило до складу черняхівської культури, застосовували ротаційні жорна – ручні млини. Виготовлялися вони з щільного вапняку і підвищували продуктивність праці приблизно в 3-4 рази в порівнянні з зернотерками. Такі знаряддя праці з'явилися в західній частині України у слов'ян-венедів ще у II ст. н. е. і були запозичені від гето-дакійців.
Палеоботанічні вишукування на кераміці вельбарської культури зафіксували традиційний для України асортимент вирощуваних готами злаків. Це просо, ячмінь туманний, пшениця карликова, овес, коноплі, горох.
На поселеннях вельбарської культури виявлені кісткові залишки домашніх тварин – великої та дрібної рогатої худоби (бик, корова, вівця, коза), свині, коні. Під впливом господарського устрою вельбарських племен Лісостепу, що переселилися в Північне Причорномор'я, тут в III-IV ст. різко збільшується відсоток свиней, особливо на пам'ятках, де відзначені яскраві вельбарські риси (Коблево).
Тваринництво у населення Північного Причорномор'я, в тому числі і готів, склалося, в основному, на базі господарського устрою місцевого скіфо-сарматського населення при сильному впливі античних традицій і впливу готів. У Лісостепу в основу тваринництва германців лягли традиції давньослов'янських племен.
Допоміжне місце в господарстві займало полювання, про що свідчать знахідки кісток оленя благородного, зайця, кабана, вовка, а також рибальство. Свідченням останнього є не тільки кістки риб, але і знахідки залізних риболовних гачків і гарпунів (Боратин, Хрінники).
Продуктивне сільське господарство дозволяло виробляти додатковий продукт, що, у свою чергу, дозволяло суспільству виділяти зі свого середовища людей, які професійно займаються тим чи іншим видом ремесла. Це сприяло процесу таких традиційних видів ремесла, як металообробка, гончарні ремесла, обробка кістки і шкір, дерева, каменю. Ці ремесла у черняхівських племен вийшли за межі общинних і стали виробляти продукцію на ринок.
Велике значення в житті германців мала торгівля. Про це свідчить численний античний і провінційно-римський імпорт, знайдений практично на всіх поселеннях черняхівської культури. Особливо багато імпортом Причорномор'я і Крим, трохи його на вельбарських пам'ятках Волині. Для характеристики торговельних відносин Причорномор'я з Римом можна процитувати уривок з «Історії» Полібія. [9]
 
4. Соціальна структура
 
Соціальна структура готського суспільства, що жило на території України, реконструюється за письмовими джерелами та археологічними матеріалами, отриманими при розкопках готських селищ і могильників на території північно-західної України.
Готські селища розташовані, як показує картографування, окремими територіальними групами, кожне з яких об'єднувало певну соціальну одиницю, очевидно, плем'я. Найбільш часто така група займає басейн невеликої річки або озера. Найбільш чіткими і помітними є скупчення селищ вельбарської культури у Волинській та Рівненській областях, в басейні Південного Бугу.
Поселення були невеликі. Вони налічували 3-5 садиб з господарськими будівлями поруч. Для прикладу наведемо опис одного з повністю досліджених поселень готівий на Волині, у с. Городок (розкопки Д. Н. Козака). Довжина поселення становила 130 м, ширина 30 м. На цій площі, розміщеної на рівному майданчику тераси, знаходилося три окремих двору-господарства, кожен з яких огороджувалась парканом. Відстань між дворами становило 20-30 м. Площа двору становила 400-500 кв. м. До складу господарства входило від двох до шести господарських споруд і три-сім ям-льохів.
Аналіз археологічного матеріалу, виявленого в кожній із садиб, показав, що їх жителі, окрім головного загального заняття – землеробства і присадибного тваринництва, спеціалізувалися на певному виді ремесла – ткацтві, обробці кістки, металообробці і ювелірній справі.
Таким чином, в поселенні жили три окремі сім'ї з власними будівлями, що становили житлово-господарський комплекс. Кожна сім'я вела самостійну господарську діяльність і розпоряджатися результатами своєї праці. Виходячи з величини поселення, кількості житлових будівель, розташованих в ньому, тісних господарських зв'язків між окремими родинами, що ілюструє диференціація ремісничої діяльності, можна припустити, що тут жила одна патріархальна сім'я, яка складалася з кількох окремих і самостійних в господарському відношенні малих сімей, однак з уже помітною майновою диференціацією. Аналогічна структура простежується і на інших поселеннях вельбарської культури Західної України, на черняхівських пам'ятках з вельбарських елементами, Північному Причорномор'ї. Так, на поселенні Загії-II, також дослідженим повністю, на площі 2 тис. м² знаходилося чотири житлово-господарські комплексу, розташованих на рівних терасах схилу, на відстані 15-30 м одні від іншого. На поселенні в с. Линів, на першій фазі його існування було два двори. Один з них об'єднував чотири житла, а другий складався з одного житла. У другій фазі тут було збудовано велику наземне житло площею 80 м² і напівземлянка. Дві групи жител, що належали двом патріархальним сім'ям, розділених значним простором, виявлено Д. Н. Козаком на поселенні Борат біля м. Луцька.
На підставі наведених даних можна припустити, що готи жили па території України, в основному, патріархальними родинами, кожна з яких займала окреме невелике поселення. Іноді на селище жило дві, можливо і більше патріархальних сім'ї. Існували в кожному регіоні великі торгово-ремісничі центри, що налічували кілька десятків будинків. Соціальна структура цих центрів поки не простежено. Можливо, це були сусідські громади. Такі селища виявлені в Лепесівка (Південна Волинь), Хрінники (Рівненщина).
Патріархальна готська сім'я складалася з двох-чотирьох малих сімей, повністю самостійних у господарському відношенні. Кожна з таких патріархальних сімей була, очевидно, замкнутої економічної одиницею, що веде натуральне господарство.
Беручи до уваги загальноприйняте вченими для давніх громад кількість членів однієї малої сім'ї (5 осіб), отримуємо приблизний кількісний склад всієї патріархальної сім'ї. Вона складалася з 12-25 осіб. В даний час не вдалося простежити чітко, за археологічними даними, наступну за рівнем соціальну одиницю-род. Якщо вона існувала в готській суспільстві, то повинна була складатися з декількох патріархальних сімей, які займали кілька поселень, розташованих поруч. Така картина простежено, наприклад, в окрузі с. Линів (Волинь), де на сонячних схилах одного урочища, яке тягнеться вздовж річки на кілька кілометрів, на відстані 0, 5-1 км виявлено три синхронних поселення вельбарської культури.
З більшою часткою ймовірності можна говорити, що простір у межах басейну якийсь річки або навколо озера займало більш широке соціальне об'єднання, ніж рід, очевидно, плем'я. Судячи з кількості поселень, виявлених, наприклад, в басейні р. Чорногузки (притока р. Стир), до складу такого об'єднання входило 18-25 патріархальних сімей до воно налічувало від декількох сотень до тисячі чоловік.
Дані археології про соціальний устрій німецького суспільства в Україні доповнюються письмовими джерелами. Їх аналіз показав, що основну масу готів становили вільні общинники (freis), які проживали в селах (на поселеннях) (weis). Вони брали участь у народних зборах і військових походах. У суспільстві було поширене патріархальне рабство. Раби складали важливу частину майна готів і займали головне місце серед військової здобичі. Однак серед вільних общинників античні джерела відрізняють простий народ і знатних людей. З числа останніх обиралися королі, керівники військових загонів, посли. Знатні люди були заручниками у переговорах. Однак, в окрему прошарок знати ще виділилася. Існування майнової нерівності в готській суспільстві підтверджується лексичними джерелами. У біблії Вульфіли готськими термінами виражені такі поняття, як «найманий робітник», «бідняк», «просити милостиню», «борг-боржник», «відсотки», «заклад», «кредитор». Це означає, що у готів вже були бідні общинники, які займали гроші, продукти та майно, а також багаті, які кредитували їх під певні відсотки, тобто були боржники і кредитори. З біблії Вульфіли відомо і ряд понять, пов'язаних з розвиненою приватною власністю «крадіжка», «власність», «злодій».
Майнове благополуччя, достаток були адекватними соціальної значущості гота. Ряд письмових джерел свідчить, що незаможні розглядалися як люди, які не можуть грати якусь роль у суспільному житті. Однак, ще у V ст. рядові вільні готи брали участь у народних зборах, складали основний контингент готського війська, були носіями норм права. Це означає, що майнова диференціація у готів не досягла вирішального значення ще в V ст. Такий стан суспільства підтверджується і даними археології, про що йшлося вище. Готи мали яскраво виражений племінний устрій. Кожне плем'я мало свої святині і священнослужителів. Письмові джерела часто згадують готських племінних старійшин. У готської біблії є слова «король», «вождь», «старійшина». Очевидно, саме вони очолювали племена. Античні автори називають вождів готських племен королями. Однак, як зазначає A. P. Корсунський, до однієї і тієї ж персони античні автори застосовують різні терміни, що може свідчити про відсутність чіткого розмежування між різними органами управління в суспільстві. В одних племенах ще могла зберігатися влада старійшин, в інших вже утвердилася влада короля. На думку ряду дослідників готські королі могли тільки радити, а реальна влада в суспільстві належала племінному раді і раді племінного союзу. У походах, в період воїни військовий ватажок або король мали, очевидно, більше прав. Античні автори відрізняють серед воїнів народне ополчення і особливі загони воїнів, що входили в особисту охорону королів і вождів, що відносилися до будинку вождя, які отримували від нього зброю і коня, а також частина військової видобутку.
Війна, військові походи, до яких так прагнули готи, були важливим джерелом нагромадження багатств вождів і королів. Прагнення до наживи, до накопичення в своїх руках великої кількості коштовностей, що піднімали соціальний статус, штовхали готських ватажків і рядових общинників до воєн, грабунків, найманству. Римська адміністрація використовувала ці пориви готів і вербувала їх у свою армію, підкупами і винагородами легко переманювала на свій бік цілі загони на чолі з військовими вождями, племінними королями. Лише на території Волинської області можна виділити 3-4 племінні об'єднання, які, на чолі зі своїми вождями, брали участь у походах наДунай і поверталися з великою військовою здобиччю. Про це свідчить серія величезних за цінності скарбів, зариті в цьому регіоні готами на рубежі IV-V ст. (Лесківський, Борочицький, Брановський та ін.) Так, лише в Лесківському скарбі було 18 золотих і срібних предметів, у тому числі 7 золотих медальйонів. Цілком зрозуміло, що зосередити таку велику кількість золотих і срібних римських речей величезної цінності як у вище наведених скарбах, було під силу людині з високим соціальним статусом – військовому або племінному вождю, людині, неодноразово побував у військових походах в Подунав'я.
На жаль, нам не доступна інформація про світогляд готів через відсутність джерел. Відомо лише, що кожне з племен мало своє святилище і своїх богів, яким поклонялися і приносили жертви. Відомо також, що готи першими з племен, що проживали на території України, почали приймати християнство. Особливо широко воно поширилося у готів, які проживали в Криму. [10]
 
5. ВИСНОВОК
 
Отже, виявляється, що така важлива проблематика, як питання суспільно-політичного устрою, за окремими поодинокими винятками, залишається наразі поза сферою інтересів більшості дослідників. Крім того, слід зазначити, що перебування германських племент на території України зробили свій внесок у розвиток нашої державності та культури.
 
СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ:
 
  1. Гузенко С. Готи і Україна: До проблеми першоджерел християнської традиції Русі-України / Гузенко С. // Людина і світ. – 2002. -N7. – С. 26-29.
  2. Ганина Н. А. «Алкуинова рукопись»: к этимологической и историко-культурной трактовке/ Н. А. Ганина // Вопросы языкознания. – 2007. – N 6. – С. 60-72.
  3. Гузенко С. Християнство кримських готів / С. Гузенко // Пам'ять століть. Планета. – 2008. – N 4. – С. 150-155
  4. Мызгин К. В. К тайнам королевства остроготов / К. В. Мызгин // UNIVERSITATES: Наука и просвещение. – 2008. – N 1. – С. 32-41
  5. Мішко С. Війна готів з антами, її значення й наслідки / Мішко С. // Мішко С. Нарис ранньої історії Руси-України. – Нью-Йорк-Торонто-Мюнхен, 1981. – С. 102-105.
  6. Кіндратенко А. Початок гуно-готської війни за А. Марцеліном та повідомленнями інших тогочасних письменників / А. Кіндратенко // Кіндратенко, Анатолй Миколайович. Матеріали до історії Скитії-України IV-V століть. Походження та дії гунів / А. М. Кіндратенко: Просвіта, 2002. – Кн. 1: Гуни в описі Амміана Марцеліна та в повідомленнях інших письменників. – С. 77-82
  7. Маньчак В. Звідки прибули готи до Чорного моря? / В. Маньчак // Київська старовина: Науковий історико-філологічний журнал. Заснований 1882 р. – 2006. – N 6. – С. 102-107.
  8. Драна О. О. Готи та гуни на території України. 6 клас / О. О. Драна // Історія та правознавство: Науково-методичний журнал. – 2009. – N 11. – С. 20-23
  9. Зиньковская И. В. Готский король Эрманарих / И. В. Зиньковская // Вопросы истории. – 2010. – N 3. – С. 124-130
  10. Наливайко С. Готи / С. Наливайко // Етнічна історія Давньої України: научное издание / С. Наливайко: Євшан-зілля, 2007. – С. 257-278
Фото Капча