Державність германських племен на території України

Готська держава досягла найбільшої могутності саме за правління остготського короля Германаріха (350-375) в другій половині IV ст. н. е. Йордан, прославляючи його успіхи, писав про підкорення ним майже всіх племен Східної Європи, в тому числі й слов’ян-венедів.

Відомо також, що роксолани в IV ст. мусили платити данину Германариху і що вони брали участь у повстанні проти готів під проводом свого великого князя Болемира. За свідченнями Йордана, роксолани вчинили замах на Германариха, так що він не міг особисто брати участь у війні з гунами і незабаром помер.

Слов’яно-сарматські племена, що входили до Антського союзу, перебували у складних відносинах протиборства з готами. У ІІІ-ІV століттях н. е. в Північному Причорномор’ї вони сформували могутній військовий союз, з військовою силою якого вперше зіткнулося Готське королівство Германаріха біля 370 р. [3]

Готи були повністю розгромлені гунами і антами близько 375 р., після чого частина остготів влилася до гунських військ і пішла з ними на захід, частина перейшла Дунай і приєдналася до вестготів, а невелика частина залишилися в Криму, де вони проіснували до кінця І тис. н. е. Згодом вестготи під натиском тих самих гунів змушені були переселитися в межі Римської імперії. Тоді готи вперше повідомили римлян, греків та інші народи Європи про гунів.

Ще зовсім нещодавно історична наука відкидала можливість перебування германських племен на території України. Проте зараз доведено германську належність пам’яток вельбаркської та черняхівської культур, які стали пов’язувати з ґотами, та пам’яток пшеворської культури, що пов’язують з лугіями чи вандалами. У І-ІІ ст. на території між Віслою і Одером з’являються пам’ятки невідомої раніше в цьому регіоні вельбаркської культури, що відповідає писемним свідченням про переселення зі Скандинавії германського племені ґотів. З середини І ст. від Р. Х. відбувається проникнення носіїв пшеворської культури (лугіїв або вандалів) на південний схід, до Волині та Наддністрянщину, витісняючи носіїв місцевої зубрицької культури (ймовірно, слов’ян-венедів). Вочевидь, причиною цьому було витіснення пшеворського населення переселенцями з півночі. На цих землях германські племена увійшли в контакт із сарматами, чим пояснюються непоодинокі знахідки германських предметів озброєння у пам’ятках Лівобережжя Дніпра і Північного Причорномор’я, а також сарматських речей у Польщі та Скандинавії. У ІІ ст. ґоти – носії вельбарської культури – також переселяються південний схід. За повідомленням письмових джерел, близько 170 р. вандали проходять через Наддністрянщину до північного кордону римської провінції Дакія. Переслідуючи їх, або керуючись власними мотивами, наприкінці ІІ ст. ґоти проникають на Волинь, а пізніше розселяються мало не по всій сучасній України. Тут у германців розвинулася яскрава черняхівська культура. Германці, які розселилися на українських землях, поділялися на візіґотів (вестґотів), остроґотів (остґотів), ґепідів та герулів. Остроґоти, ймовірно, населяли причорноморські землі від Істра-Дунаю до нижньої течії Дніпра. Візіґоти відповідно займали терени від Прута до Лівобережжя Дніпра у середній течії. Ґепіди можуть бути представлені вельбарксько-черняхівськими пам’ятками Волині, а герулів автори розміщували на березі Меотіди (Азовського моря). Ґоти в германському союзі племен відігравали провідну роль, але нерідко вони ворогували з іншими германцями. [4]

 

 

Воїнами у германців вважалися всі дієздатні чоловіки. На чолі племінного війська германців (“harjis”) стояли вожді племені чи племінного об’єднання (“regul”, “duca”, “judex”). Для закордонних походів чи окремих військових операцій могли визначатися окремі командири. У період великої загрози на чолі війська стояв очільник союзу племен. За Кодексом Евріха IV ст., дружина ґотських вождів поділялася на “буцелларіїв”, які отримували за службу земельні наділи та зброю, та “сайонів”, яких винагороджували лише зброєю. Отже, у германському війську існувала категорія професійних воїнів – дружинників, а основу військового контингенту германських армій складали вільні члени племені. Найбільшим військовим з’єднанням армій вадналів і вестґотів V ст. була тисяча, що ділилася на два загони по 500 чоловік кожний, а ті – на сотні й десятки (найменші тактичні одиниці). Германці були передусім пішими воїнами, кількість кінноти у германських племен була малою. Вміння воювати верхи у ґотів вважалося ознакою військової еліти, і у давні часи на коні германські вожді лише прибували на поле битви, де спішувалися. Однак після осідання германців у Північному Причорномор’ї вони зіткнулися з військовою організацією сарматських племен, що були переважно кінними воїнами, і перейняли від них вміння їздити та битися верхи на коні. Протягом III-IV ст. кількість вершників у арміях германців зростає, і на момент виходу з Північного Причорномор’я до Західної Європи ґоти мали вже сильну кінноту, яку римлянин Вегецій порівнював з кіннотою аланів і гуннів. В Україні також відомі знахідки острог носіїв черняхівської культури. Вмінням битися верхи славилися передусім остроґоти, а візіґотська армія складалася переважно з піших воїнів, і для посилення її кіннотою візіґоти заключали союзи з сусідніми племенами. Лук і