Другий святий вечір на Опіллі: традиції та сучасність (за матеріалами галицького району)

Перед початком Святого вечора господар вносив до хати сніп жита, пшениці зі словами – «несу злато, щоб увесь рік жили багато» [14, 8-9; 11, 6]. Під образами в кутку вже стоїть дідух – снопик пшениці з останнього снопа, зерном якого годиться починати нову сівбу [28, 76]. Ще в дохристиянські часи дідух був уособленням доброго божества – опікуна людської спільноти, прадіда, подекуди самого Творця. Гілки дідуха, зібрані докупи пучки, що зверху відповідно розгалужувались, обрамлювали кольоровими стрічками, паперовими чи засушеними квітами – кожен на свій смак й уподобання. Його ставили напередодні багатої куті. Свою обрядову функцію він виконував протягом усіх різдвяних свят. Це був високомистецький витвір, що ніскільки не поступався сучасним ялинкам. Дідух заквітчували стрічками, гілками ялиці і ставили в куті. Це підтверджують і народні загадки, в яких збірний образ людини ототожнюється із «солом’яником». До речі, на Поліссі дотепер літні люди, щоб застерегти дітей, аби вони не гралися біля криниці, наказують: «Не заглядай у криницю, бо тебе затягне туди солом’яний дід». Першого нажатого в полі снопа несли в комору і тримали до Різдва [6, 169]. У свят-вечірній містерії фігурував сніп збіжжя. Різдвяного «діда» виготовляють як у вигляді снопа, так і у формі композиції з одного осьового і чотирьох бокових снопиків, унизу сплетених докупи або розділених на триногу. Сніп міг бути прибраний сухим пахучим зіллям. Від літа до зими «діда» подекуди зберігали у саду, в кроні яблуні. Його функція завершувалась на Водохреща – «дідуховими» перевеслами обв’язували плодові дерева [29, 15-16; 30]. Дідух – символ урожаю, добробуту, багатства, безсмертного предка, зачинателя роду, духовного життя українців, начал етнічної самосвідомості й оберега роду. Дідух символізував першопред- ка на Новий рік [27, 75]. Власне слово «дідух» складається з двох слів – «дід» і «дух». Інше семантичне значення «дідуха» – дух померлих родичів [17, 220].

Отже, семантика різдвяного «дідуха» як частка збіжжя померлих родичів – найдавніше, первісне значення, що виникло на межі І-ІІ ст. нашої ери (в період остаточного переходу до землеробства). Очевидно, невдовзі семантичне значення «дідуха», внаслідок ускладнення вірувань і ритуальних дій, пов’язаних з ним, трансформувалося. «Діда» частували кутею, даючи йому першу ложку, «щоби дідух їв і померлі душі». Впродовж свят не можна було нічого робити, бо дідух втратить первісну значеннєву основу і набуде іншого значення – «дух діда», тобто дух померлих родичів. Внаслідок часової трансформації, «дідух» зі звичайного снопа, обв’язаного перевеслом із соломи того ж збіжжя, набув декоративного вигляду (ХХ-ХХІ ст.). Його стали виробляти у вигляді дерева чи людини [17, 223]. Пережитки давніх магічних дій лишилися у звичаї засипання куті у зерно, приготовлене для посіву, домішування її до пійла худобі [8, 110; 31].

Вечеря має складатися з дванадцяти постових страв, до яких належать борщ, вареники, картопля, капуста, квасоля, боби, горох, лисниці (сухофрукти), варена і смажена риба, узвар і кутя з медом [19, 50; 32, 200]. Страви готували лише пісні, починали з грибної або горохової юшки, варили гриби, далі ліпити вареники (капустяні, квасоляні, картопляні), пампушки, кукурудзяні коржі. Узвар у с. Тенетники називали «Сушка», його робили з сушених яблук, грушок і слив [21; 25]. Основною ритуальною стравою є кутя [33, 5]. Назва її близька до арабського слова «кш», що означає пожива, страва [16, 189]. Кутя, за анімістичним світоглядом, слугувала сакральною їжею і для головних природних сил – сонця, морозу, вітру, хмар, тобто, тих сил, які могли принести шкоду людям,