Джерела податкового права

 

 

Поняття «підзаконні нормативні акти як джерело податкового права» включає в себе широкий комплекс актів правотворчості, що видаються органами законодавчої та виконавчої влади. Нормативними вони є саме тому, що містять в собі норми податкового права.

Згідно із ст. 117 Конституції України Кабінет Міністрів у межах своєї компетенції видає постанови і розпорядження, які є обов'язковими до виконання. На підставі цих нормативно-правових актів реалізуються повноваження Кабінету Міністрів стосовно забезпечення економічної самостійності України, здійснення внутрішньої і зовнішньої політики (фінансової, цінової, інвестиційної та податкової), виконання Конституції і законів України, актів Президента України.

Системний аналіз Конституції України, податкового законодавства держави дозволяє зробити висновок, що не сутнісні, а факультативні елементи юридичного складу податку законодавець допускає первинно врегульовувати підзаконними нормативними актами. Вивчення суті, змісту, особливостей та юридичної сили усіх підзаконних актів держави, що врегульовують податкові правовідносини, дозволяє поділити їх на чотири якісно відмінних між собою групи: а) постанови Верховної Ради України; б) Укази Президента України; 3) постанови Кабінету Міністрів України; 4) акти органів місцевого самоврядування.

Усім підзаконним нормативним актам властиві ряд спільних рис. По-перше, усі вони мають імперативний загальнодержавний характер. Так, держава наділяє органи, організації, посадові особи правом розробляти та приймати підзаконні нормативні правові акти, тобто, правотворчою компетенцією. Вона ж забезпечує і реалізацію прийнятих підзаконних нормативних правових актів, включаючи примусовий вплив на осіб, що не виконують добровільно відповідні нормативні приписи. По-друге, підзаконні нормативні акти приймаються не усіма, а строго визначеними суб’єктами, спеціально уповноваженими на це державою – Верховною Радою України, Президентом України, Кабінетом Міністрів України, органами місцевого самоврядування. По-третє, підзаконні нормативні акти приймаються з дотриманням відповідної процедури, а також вимог до змісту і форми цих актів і являють собою в підсумку акт – документ. По-четверте, усі підзаконні нормативні акти з питань оподаткування мають чіткі параметри їх дії в часі, просторі та за колом осіб. По-п’яте, вони зажди містять в собі юридичні норми, що власне і робить їх нормативними, загальнообов’язковими. Саме в цьому й полягає головна функція нормативного підзаконного акту, що він є формою реального буття, існування норм права.

Отже, підзаконні нормативні акти є важливим джерелом податкового права України. Формою цих актів є відповідно постанова Верховної Ради України, указ Президента України, постанова Кабінету Міністрів України, рішення органу місцевого самоврядування. Між собою вони перебувають саме у наведеній ієрархії. Для перших трьох форм цих актів властивий всезагальний характер, оскільки їх видають органи загальної компетенції. Просторова дія рішень органів місцевого самоврядування обмежена відповідними територіальними рамками. По відношенню до законів України зазначені нормативні акти мають підзаконний характер. Правове поле, що врегульовується підзаконними нормативними актами, за жодних умов не може бути адекватно врегульованим ні законами України, ні відомчими нормативними актами. Тобто, сутність проблеми підзаконних нормативних актів полягає не в тому, щоб зменшувати їх вплив та роль у регулюванні податкових відносин, а у тому, щоб глибше з’ясувати правову природу цих актів і на основі цього готувати та реалізувати їх незрівнянно якісніше, на принципово вищому рівні.

 

 

Відповідно до ст. 9 Конституції України чинні міжнародні договори, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України. У цьому випадку вони розглядаються вже як внутрішній складовий елемент національного податкового законодавства, поряд з актами Верховної Ради України, Президента України, Кабінету Міністрів України. Таким чином, коли держава з певних причин виділяє норму міжнародного договору, то вона забезпечує її гарантіями до виконання так само, як і свої національні нормативно-правові акти. Інакше кажучи, держава виступає як суб’єкт примусу, і норма міжнародного договору стає елементом національного законодавства.

Варто підкреслити, що міжнародні податкові угоди не створюють нових податкових законів, вони лише забезпечують, якщо це можливо, «м’яке» і надійне стикування двох податкових юрисдикцій, двох національних податкових законодавств. Тому основне правило міжнародних податкових угод полягає в тому, що вони не можуть дати кожній країні більше прав і переваг, аніж це передбачено її національним законодавством. Тому є досить очевидним значення для кожної країни у розробці і суворому дотриманні відповідних правил і