Експериментальне дослідження особливостей розвиненості довільної поведінки у дітей 5-6 років

Якщо людина може мобілізувати свої фізичні і моральні сили на боротьбу з труднощами, то він володіє високорозвиненою, сильною волею.

Сучасні психологи по-різному розглядають волю. Це залежить від того, з яких філософських позицій вони виступають і як пояснюють категорії свободи і необхідності. Але якими б різноманітними і суперечливими ці погляди не були, в цілому вони зводяться до двох основних напрямів. Прихильникі так званого індетермінізму вважають, що людина абсолютно вільна, а його дії і вчинки ніким і нічим не обмежені. На їх думку, людина володіє волею, яка є безмежною духовною силою, здатною здолати будь-які перешкоди, що стоять на його життєвій дорозі. Тих, хто дотримується цієї позиції, по суті, об'єднує визнання волі, не залежної від матеріальних умов життя людини. Це не науковий – ідеалістичний напрям. Він не в змозі вірно відповісти на питання про те, що таке воля, і показати її роль в житті людини, оскільки намагається розглянути волю поза часом і простором, поза залежністю її від законів існування природи, людського суспільства і психіки людини. Таке тлумачення волі не допомагає, та і не може допомогти людині вирішувати практичні завдання, наприклад, в області формування особи, виховання волі і так далі.

Прихильникі іншого напряму – детермінізму, на відміну від індетермінізму, підкреслюють закономірну залежність людини від матеріальних умов його життя, від причинно-наслідкових зв'язків і стосунків, в які він включений. Цей напрям прогресивний, оскільки він визнає матеріальність світу, його єдність. Характеристика волі свідчить про її соціальну суть, тобто про те, що вона виникає і розвивається за законами суспільства, а не суто біологічними. Саме через ці обставини існування організму людини, і зокрема функціонування його нервової системи, у тому числі і фізіологічні механізми вольових дій, в принципі залежать від способу життя людини і характеру його діяльності. А це, як відомо, визначається тим суспільством, членом якого є людина.

 

 

Виділяють два види вольових дій: прості і складні. До простих відносять навички, звички, які склалися в результаті численних повторень відповідних дій. Прості вольові дії включають дві ланки: постановка мети і виконання. Складні вольові дії складаються з простих і пов'язані з подоланням внутрішніх і зовнішніх перешкод. Воля – це свідома організація і саморегуляція людиною своїх дій і поведінки, спрямованих на подолання труднощів при досягненні поставлених цілей. Воля забезпечує виконання двох взаємопов'язаних функцій – функцію спонуки і функцію контролю (гальма), і в них себе проявляє. Спонукальна функція забезпечує активність людини. Активність характеризується довільністю, що означає обумовленість дії свідомо поставленою метою. Гальмівна функція волі, яка виступає в єдності із спонукальною, виявляється в забороні несподіваних проявів активності. Особа здатна гальмувати спонуку мотивів і виконання дій, які не відповідають її світогляду, ідеалам, переконанням. Регулювання поведінки було б неможливим без гальмування.

Таким чином, єдність функцій спонуки та гальмування волі забезпечують особистості подолання перешкод на шляху досягнення мети.

Вольові процеси мають рефлекторну природу. Вольові дії як усвідомлені дії пов'язани с діяльністю другої сигнальної системи. Саме слова внутрішньої мови виявляються сигналами, які викликають і спрямовують необхідні дії. По І. П. Павлову друга сигнальна система виявляється вищим регулятором поведінки людини. Механізми другої сигнальної системи регулюють сигнали першої сигнальної системи ї підкоркові центри довільних рухів (наприклад, фізіологічним механізмом таких проявів волі як самовлада і стриманість є гальмування другої сигнальної системи). Таким чином, згідно з теорією Павлова про вищу нервову діяльність, саме складна система зв'язків першої та другої сигнальних систем (з перевагою другої) є фізіологічним фундаментом вольової дії.

Структура вольового акта включає 4 компоненти. Первинним моментом всякої вольової дії – його першою фазою – є виникнення спонуки і постановка мети, на досягнення якої спрямована ця дія. Мету можна ставити як перед собою, так і перед іншими людьми, приймати або відкидати її, коли вона ставиться ким-небудь іншим або обставинами життя.

Наступний момент вольової дії – друга фаза вольового процесу – стадія обговорення і боротьби мотивів, вибір, використання і створення засобів, способів і прийомів досягнення поставленої мети. У вольовому акті представлені всі 3 види мотивації: а) мотивація як джерело активності – чому взагалі виникає стан активності як потреби, котра спонукає суб'єкта до дії; б) мотивація, як напрямок активності – чому обрана саме така, а не інша поведінка; в) мотивація, як засіб саморегуляції поведінки і дій особистості. До цього входять емоції, бажання та ін. Таким чином, потреби перетворюються на мотиви, які спонукають до одних дії та перешкоджають виконанню інших.

Боротьба мотивів обумовлена тим, що цілі бувають різні, різні умови їх постановки. Свідоме постановлення цілей пов'язане з конкретним урахуванням умов, засобів та інших можливостей їх досягнення. Якщо ж мета виникає без урахування таких можливостей або всупереч, то вона буде не свідомої, недосяжної.

Визначення конкретних напрямів і можливостей досягнення мети є основою планування людиною своїх дій і діяльності в цілому. Після постановки мети і визначення засобів її досягнення, в результаті боротьби мотивів, настає наступний момент вольової дії – третя фаза вольового процесу – ухвалення рішення, тобто вибір