Екзистенційний вимір самоідентифікації особистості

С. К’єркеґор проінтерпретував екзистенцію як діалектику «духовного – бездуховного» існування у сприйнятті, оцінюванні і усвідомленні індивідом власного призначення, своєї ролі і покликання індивіда бути, передусім, духовною істотою. Під екзистенцією філософ розуміє індивідуальне людське існування, що характеризується такими станами як свобода, можливість вибору, страх та відчай, що набувають онтологічного змісту [9, с. 8].

Глибинні аспекти буття людини, питання її самоідентифікації та самоздійснення на основі духовного самовизначення належать до провідних у творчості С. К’єркеґора. У контексті не тільки загальнокультурних процесів, але й безпосередніх життєвих проблем окремішнього індивіда, філософська концепція К’єркеґора постає як формотворча парадигма виходу людини до автентичних джерел своєї природи, до формуючих потенцій духовного світу у екзистенційному єднанні з Богом [4, с. 3].

У «Хвороби до смерті» С. К’єркеґор метафорично порівнює наше життя з життям у багатоповерховому будинку. Більшість людей займає підвал і нижні поверхи, тобто живуть керуючись тільки гедоністичними принципами у невіданні своєї самості, свого істинного «Я». Їх життєвий сенс зводиться до задоволення якомога більшого числа своїх бажань. Але задоволення минущі, оскільки залежать лише від сприйняття самої людини. У прагненні найбільш повно віддатися настроям, щоб зазнавати насолоди знову і знову, людина неминуче відчужується від власної особистості, зраджує своє справжнє «Я». Про вищі поверхи цього «будинку», тобто про духовне, про «вічні теми» воліє помріяти, поміркувати, але залишитися жити у своєму тлінному вимірі. Саме страх втрати затишного, обжитого, вже відомого, свого маленького світу, зі своїми радощами та прикрощами відвертає від можливості переосмислити життя з інших позицій, з її духовних основ і піднятися хоч на «поверх» вище.

Але на певному етапі приходить усвідомлення того, що чашу безмежних життєвих бажань неможливо спорожнити до дна, і хитка задоволеність життям руйнується від невизначеності повсякденних обставин. Тоді приходить розуміння, що такий спосіб життя – обман, який дає лише видимість повноти і багатства, що це всього лише існування можливого, яке неминуче веде у глибоку порожнечу. Стає ясним тільки одне – те що мало сенс: ті думки, бажання, очікування і прагнення, гордість за себе і свої досягнення, своя слава – все стає абсолютно непридатним, всьому йому слід померти, всьому йому слід бути відрізаним, спаленим, залишеним. Це неможливо, але у той же час це необхідно. Такий стан духовних переживань С. К’єркеґор називав відчаєм або «хворобою до смерті».

С. К’єркеґор виділяє три типи самоідентифікації індивіда з відчаєм. Перехід між ними не відбувається безпосередньо або за допомогою переконливої аргументації, а відбувається лише за допомогою екзистенціального стрибка, тобто рішучого екзистенціального вибору з усією інтенсивністю внутрішніх сил його душі. Для кожної людини це відбувається строго індивідуально тобто життєвий шлях кожної людини унікальний і неповторний. Найчастіше своєрідним трампліном для такого стрибка є якась трагедія, або втрата чи зрада, або хвороба (своя або близьких), у будь-якому випадку – трагедія змушує людину переглянути свої життєві пріоритети. Пізніше екзистенціалісти назвуть це «межовою ситуацією». Трагедія приводить людину до відчаю («хвороби до смерті»), який є поштовхом до осягнення принципово іншій мірі власного екзистенційного самоздійснення, коли необхідно зважитися на свідомий і відповідальний життєвий вибір, тобто вибрати те, що дається відчаєм – пізнання самого себе як людини «... не у сенсі тимчасового, випадкового індивідуума, яким ти є у своїй природній безпосередності, але у своєму вічному, незмінному значенні людини» [2, с. 263].

Оцінюючи філософське досягнення С. К’єркеґора, Лев Шестов зазначив, що при спробі виділити квінтесенцію екзистенційного світогляду автора, провідною є думка про те, що «найбільшим нещастям для людини є безумовна довіра до розуму і розумному мисленню, початком філософії не є здивування, як вважали древні, а відчай» [9, с. 429]. Саме він руйнує основи комфортної і досконалої класичної умоглядної філософії і демонструє, що екзистенція виникає тоді, коли розум говорить про безвихідь.

Отже, перший тип – це відчай, який не усвідомлюється Я. Він відповідає підвалу і нижнім поверхам метафоричної будівлі, про яку згадувалося вище.

Другий тип – це відчай, який усвідомлюється Я, при цьому Я, втрачаючи надію, не бажає бути собою, тобто бажає бути кимось іншим. Це – відчай-слабкість, оскільки від свого Я все одно не дітися, і залишається або жити з відчаєм і мучитися, або навчитися обманювати себе, що ти зовсім не бажаєш змін (і зазвичай з віком це вдається). «Відчай-слабкість», виникає тоді, коли Я не бажає бути самим собою, прагне позбутися свого Я. У процесі рефлексії людина помічає своє внутрішнє відмінність з зовнішнім світом. І важливий момент у цьому процесі – не відступити у перелякі, бо «як не досконале жодне людське тіло, так і не досконале ніяке Я» [3, с. 288]. Подолавши цю