Екзистенційний вимір самоідентифікації особистості

І нарешті, третій тип – відчай, усвідомленого Я, при якому бажають залишатися собою, тобто відчай- виклик. Більш високий ступінь духовного розвитку індивіда – самоідентифікація на рівні «відчай-виклик», це таке Я, яке «бажає розпоряджатися собою, або ж, виступаючи власним творцем прагне створити зі свого Я те Я, яким воно бажало б стати» [3, с. 299]. При цьому С. К’єркеґор розрізняє різні ступені інтенсивності процесу самоідентифікації – активне Я і пасивне Я. Активне Я, щоб бути собою, занурюється у свою протилежність, поки не кінчає тим, що долає свою ідентичність, стає чимось іншим. Динамічність процесу набуття отримує форму перманентного становлення і заперечення ідентичності Я. Згідно цій діалектиці кожну мить є бунт, який є законним. Активне Я – це «король без королівства», людина у відчаю, яка тільки й робить, що «будує замки у Іспанії, воює з вітряками» [3, с. 300]. Роблячи зусилля, щоб бути собою, це Я все більше і більше проявляється як гіпотетичне Я, і коли він думає завершити свою споруду, все це може по свавіллю канути у ніщо» [3, с. 300]. Пасивне Я, бажаючи бути собою, наштовхується на деяку складність, але не намагається позбутися, забути про це. Навпаки, це Я воліє страждати, нести свого хреста, «прирікаючи себе на всі муки пекла, краще бути собою, ніж покликати на допомогу» [3, с. 301].

Самоідентифікація Я розглядалася С. К’єркеґором під кутом зору самопізнання людського Я такого, мірою якого є людина. Людина не може знайти себе у чуттєвому світі, вона губиться у вирі різних занять і обов’язків, втрачаючи свою індивідуальність. Що може звільнити людське існування від всіх ілюзій і спрямувати пошуки свого Я, свого призначення по потрібному шляху? Існує тільки одна сприятлива сила, яка здатна допомогти людині у пошуках – це любов до Бога, віра у Бога. Знайти своє «Я», «залишитися собою» – це, значить, відректися від мирських справ і у тривозі, у страсі і трепеті чекати голосу Господнього. Це означає відкинути рабство речей, щоб знайти внутрішню свободу, яка здатна подолати всі перешкоди, що з’являються на шляху до поставленої мети. Головним помічником, дороговказною зіркою на такому нелегкому шляху повинна стати віра: «вірити – це означає: будучи собою і бажаючи бути собою, зануритися у Бога через власну ясну прозорість» [3, с. 309]. Звільнення від ілюзій привабливості мирських справ, усвідомлення, що суб’єктивність – помилка, а Бог – загальна моральна цінність відкриє людині диво абсурдної віри у Бога, завдяки якій він переступає сферу нескінченності.

Французький філософ Жан-Поль Сартр є представником атеїстичного напряму екзистенціалізму. У Ж. -П. Сартра самоідентифікація носить активний характер. Він стверджував, що «існування людини передує її сутності» [6, с. 323] тобто людина сама вибирає свою сутність, він стає тим, ким він сам себе робить. У людини немає «сутнісної» природи і що він не був створений для якоїсь конкретної мети – Богом, еволюцією або чимось ще, він просто виявляє, що існує незалежно від свого вибору, і повинен створити свою власну «сутність», своє «Я». Людина не є чимось раз і назавжди даним, завершеним. Це щось незакінчене, це можливість, задум, проект. Людина прямує до майбутнього, він проектує своє життя, сам наповнює його змістом або робить безглуздою. «Людина – це насамперед проект, що переживається суб’єктивно, а не мох, не цвіль і не кольорова капуста... людина стане такою, яким є її проект буття» [6, с. 323].

Герої творів Ж. -П. Сартра перебувають у постійному пошуку правильного вибору, спираючись на самих себе. У їхньому житті відбуваються несподівані зміни, які викликані раптовим «осяянням» самого різного змісту. Так, Орест з п’єси «Мухи» несподівано для себе приходить до висновку, що ніхто не зможе заборонити йому зробити те, що він вирішив зробити, ніхто не може бути порадником для нього у вирішенні тієї чи іншої проблеми. Він сам вибирає, що добре, а що погано. Можливість вибору одночасно накладає важкий тягар відповідальності за який здійснюється вибір. Але людина, на думку Ж. -П. Сартра, несе відповідальність не тільки за свої дії і вчинки, але й за свої емоції. Вони – способи, згідно яким ми вирішуємо реагувати на світ. У рівній мірі людина несе відповідальність і за більш стійкі риси свого характеру. Вона не може просто казати: «Я боязкий», наче це якась незмінна фізіологічна даність: «Я темношкірий», оскільки боязкість є спосіб поведінки у компанії, і людина може вирішити вести себе інакше. І навіть фрази «Я потворний» або «Я дурний» не висловлюють вже наявний факт, а передбачають реакції людей на мене у майбутньому, що може бути перевірено лише реальним досвідом [7].

Торкаючись складних проблем самопізнання, як одного із складових елементів процесу самоідентифікації, Ж. -П. Сартр висловлює парадоксальну фразу «людське буття має бути тим, що воно не є, і не бути тим, що воно є» [5]. Сенс якої, на думку