Еліта як продуцент інтелектуального капіталу нації

Потрібно визнати, що проблема еліти є однією із ключових для більшості сучасних суспільств, в тому числі і європейських. Так, зокрема К. Леш відзначав у своїх дослідженнях, що «еліти, які визначають повістку денну, втратили точку дотику з народом» [3, с. 7]. Дослідник наголошував, що в сучасних умовах той психічний склад, яким Ортега-і-Гассет характеризував маси, став більш характерним для вищих прошарків населення, ніж для нижчих та середніх. Разом з тим, услід за Ортегою, К. Леш наголошує, що одним із важливих критеріїв приналежності до еліти є «готовність прийняти відповідальність за строгість дотримання норм» [3, с. 23], без чого, з точки зору К. Леша, взагалі неможлива цивілізація.

Тобто еліта, у такому руслі, постає як фундамент цивілізації, а її представники відіграють роль своєрідних титанів. Елітарність – у контексті модерного розуміння даного феномену – передбачає обов’язок перед суспільством, а еліта являє собою «спільність, чия єдність визначається обопільною свідомістю обов’язку одних поколінь перед іншими» [3, с. 35]. Варто відзначити, що для сучасності в цілому характерний такий феномен як «криза еліти», про яку частково йшлося вже в роботах Е. Фромма. Останній наголошував, що «нікого більше не шокує те, що провідні політичні діячі та представники ділових кіл проводять в життя такі рішення, котрі слугують їх особистому зиску, але є шкідливими та небезпечними для суспільства» [10, с. 225]. Тобто тенденція до кризових явищ в елітарному середовищі, до безвідповідальності перед суспільством, прослідковувалася в цілому протягом останньої третини минулого століття.

Варто вказати, що сучасні тенденції у розвитку даної проблематики засвідчують деяке поглиблення критеріїв елітарності, зокрема А. Окара наголошує, що «у якості нової форми легітимності, додаткової до існуючих, до еліт тепер висувається вимога проектної суб’єктності – обов’язкової наявності чіткого стратегічного бачення та проекту ефективного розвитку держави» [4] [виділено нами – Т. Г]. Йдеться про те, що здатність продукувати продумані стратегії соціального розвитку залишається і сьогодні провідним критерієм елітарності як окремих особистостей, так і суспільного прошарку в цілому. Зважаючи, що в Україні протягом останніх двох з половиною десятиліть такої стратегії сформовано так і не було, висновки стають цілком очевидними – або в країні еліта в принципі відсутня як явище, або вона не має доступу до влади та суспільних ресурсів.

Поряд з проблемністю сучасних еліт, варто вказати і на проблему середнього класу. Так, наприкінці минулого століття цю проблему аналізував вже згадуваний нами

К. Леш, котрий вів мову про те, що варто очікувати зниження рівня життя середнього класу, адже його сила та чисельність має пряму залежність від стану господарства, а «в країнах, де добробут зосереджено в руках незначної олігархії, а інше населення є відчайдушно збіднілим, середній клас може зростати тільки до певної межі» [3, с. 28]. Саме тому автор наголошує на такому явищі як «криза середнього класу, а не просто зростаюча прірва між багатством та бідністю» [3, с. 28].

Один із найважливіших рівнів взаємодії еліти з суспільством розкривається, на наш погляд, в тому, що саме еліта, як правило, формує інтелектуальний капітал, продукує його, а суспільство – в ідеалі середній клас – використовує, керується цим капіталом у спрямуванні виробничого та фінансового капіталів суспільства. Відповідно, відсутність в сучасному українському суспільстві повноцінного середнього класу, а отже і відсутність продуктивного використання інтелектуального та матеріального капіталів нації, є цілком закономірним наслідком відсутності еліти у правлячих класах.

До того ж, тенденції нашого суспільства на сьогодні є вже настільки складними, що змушують провідних економістів країни відзначати, що «економіка і суспільство інноваційного характеру, які мають бути побудовані в Україні, є безальтернативними для забезпечення подальшого розвитку, а якщо ні, то Україна остаточно увійде до списку країн-маргіналів» [2, с. 90]. Зважаючи на те, що більша частина представників сучасної влади не є носіями елітарної свідомості, оскільки орієнтується на показники виключно власного матеріального добробуту, а не добробуту нації, єдиним вагомим чинником ефективної трансформації соціально-економічної свідомості сучасного українського суспільства стає повномасштабна люстрація того недієвого прошарку соціуму, котрий абсолютно безпідставно вважає себе елітою сучасного українського суспільства.

Аналізуючи специфічні риси еліти як суспільного прошарку, К. Леш наголошував на принциповій відмінності так званих «нових еліт» від традиційних, адже раніше «передбачалось, що багатство накладає певний тягар громадських зобов’язань... парки, музеї, університети, лікарні та інші муніципальні блага були як численними пам’ятками мудрості, так і підприємливості представників вищого класу» [3, с. 8]. Поступова ізоляція еліт та нівелювання ними етики відповідальності (перед містом, нацією, державою) спричинила занепад еліт як явища, спричинила їхнє номінальне, а не актуальне існування. Власне суттєвою проблемою сучасного українського суспільства якраз і є відсутність здатної до стратегічного мислення еліти, зокрема еліти економічної.

Потрібно сказати, що важливим показником ефективної суспільної еліти в сучасних умовах стає і так званий національний брендінг, який передбачає розвиток економічної інфраструктури суспільства, залучення інвестицій в соціально-економічний простір тощо. Однак, цей аспект є вже суто технічним, похідним від стратегії соціально-економічного розвитку суспільства, котра є продуктом креативного економічного мислення як виразника певного типу економічної ментальності, що притаманний такій суспільній страті як еліта.