Епістолярій З. Фрейда та А. Ейнштейна: пацифістський аспект

Те, що самодостатність постаті Альберта Ейнштейна не може викликати жодних сумнівів, З. Фрейд, вочевидь, розумів дуже добре, проте їхні особисті стосунки спонукали психоаналі- тика принаймні помріяти щодо приналежності А. Ейнштейна до табору своїх однодумців. Важко сказати, наскільки це відповідало дійсності на рівні сприйняття німецьким фізиком засад психоаналізу, одначе на рівні світоглядних орієнтирів між ученими вочевидь існувало взаєморозуміння. Значною мірою його підкріпила співпраця у пацифістському блоці проекту «Відкриті листи».

Отже, у вересні 1932 р. З. Фрейд надіслав листа, перший рядок якого, одразу ж продемонстрував його ставлення до пропозиції, що надійшла: «Любий пане Ейнштейн! Дізнавшись, що Ви маєте намір запропонувати мені участь в обговоренні теми, яка цікавить Вас і, на Вашу думку, заслуговує уваги інших людей, я відразу ж погодився» [1, 220].

Власне з перших речень З. Фрейд визначає «правила гри», що них він дотримуватиметься, оприлюднюючи свою позицію: «<... > у мене викликало велике здивування поставлене питання: що можна зробити, аби відвести від людства зловісну небезпеку війни. У першу мить я буквально перелякався від відчуття своєї <. > некомпетентності, оскільки питання про війну видавалося мені практичним завданням, що його вирішували державні діячі. Але згодом я зрозумів, що Ви поставили питання не як природознавець і фізик, але як гуманно налаштована людина <... >. Я подумав також і про те, що від мене не очікують практичних пропозицій, я маю всього лише розповісти, як виглядає проблема запобігання війни з очки зору психолога» [1, 220].

Зважаючи на засадні теоретичні орієнтири психоаналізу, можна стверджувати, що наразі перед З. Фрейдом відкривалися значні перспективи для відповідних розмислів, проте він вдається до своєрідного прийому загравання, декларуючи концептуальний пріоритет А. Ейнштейна: «<... > Ви вже сказали у своєму листі найголовніше. Таким чином Ви послабили вітер у моїх вітрилах, і я охоче пливтиму у Вашому кільватері, підтверджуючи все, що Ви пишете, але розгортаючи Ваші тези більш розлого на підставі моїх знань чи припущень» [1, 220].

Справді, на початку своєї розвідки З. Фрейд формально відштовхується від позиції А. Ейнштейна, що базується на необхідності чіткого співвідношення двох важливих чинників: права і влади. Одначе вже у наступному реченні пропонує певні уточнення, що є принциповими, зважаючи на тему обговорення: «<... > чи не можна мені замінити слово “влада” більш різким і жорстким словом “сила”? Право і сила є сьогодні протилежностями. Легко показати, що право виникло з сили, і якщо ми відійдемо до витоків і подивимося, як це відбулося на самому початку, ми без будь-яких зусиль побачимо суть проблеми» [1, 221].

Перш, ніж безпосередньо звернутися до аналізу концепції З. Фрейда, слід відзначити, що він, свідомо чи позасвідомо, порушив питання міждисциплінарного характеру цієї «пацифістської дискусії», зокрема, відзначаючи, що «кожен з нас, фізик чи психолог, зможе знайти свій особливий підхід до неї» [1, 220]. Втім, такий висновок лежав би, сказати б, на поверхні, тоді як подальші міркування психоаналітика аргументували необхідність відповідного дослідження у ширшому дисциплінарному полі. Це, зокрема, продемонструвало кореспондування спочатку А. Ейнштейном, а потім З. Фрейдом, мабуть же, не рівнозначних за своєю сутністю понять влада (філософський термін), сила («політологічний» термін) і право (юридичний термін). Проте магістральний орієнтир віденського вченого розгортається у полі психоаналітичного підходу, що, як відомо, включає в себе кілька вимірів: біологічний, психіатричний, культурологічний, етичний, естетичний, мистецтвознавчий тощо.

Декларуючи думку, що практично всі конфлікти розв’язуються за допомогою сили, З. Фрейд робить принциповий акцент: «Так існує все у тваринному світі, з якого людина не має себе виключати; у людей додаються лише конфлікти думок» [1, 221], а відтак – укотре наголошує, що людина є високорозвиненою твариною. Відтак австрійський психіатр виокремлює вельми важливий для концептуального поля психоаналізу період, який у межах його теорії здобув назву «доісторичні племінні спогади» людини, що дає змогу виявити специфіку співвідношення сили і волі: «На початку у невеликій людській орді лише сила м’язів вирішувала, кому що має належати і чия воля має перевищити» [1, 221].

Характеризуючи подальший розвиток цього співвідношення, учений «вписує» його у закономірності цивілізаційних процесів: «<... > досить скоро сила м’ язів доповнюється і замінюється використанням предметів для захисту і нападу; перемагає той, у кого є краща зброя і хто більш вправно вміє нею користуватися» [1, 221]. Така логіка думки підводить З. Фрейда до його першого принципового висновку, що стосується, так би мовити, метамети протиборства: «<... > кінцева ціль бою залишається незмінною – один із супротивників <. > має відмовитися від