Епістолярій З. Фрейда та А. Ейнштейна: пацифістський аспект

Міркування віденського дослідника щодо неминучості війни і віднайдення відповідних запобіжних заходів, що ними він ділиться з А. Ейнштейном, фактично є саморефлексією класичних принципів психоаналізу, котрі З. Фрейд констатує на теоретичному рівні, проте принаймні намагається транспонувати і в практичну площину. Слід зазначити, що, незважаючи на доволі незначний обсяг цього листа-есе, він виявляється дуже концептуально насиченим, одначе вільна форма викладу, яку передбачає епістолярний жанр, зумовлює певну строкатість авторської думки. Саме тому ми вдамося до своєрідної систематизації відповідних розмислів З. Фрейда, структурувавши їх за чотирма умовними напрямами: психологічним/ психоаналітичним, культурологічним, етичним та естетичним. Одразу ж зазначимо, що перший виявляється найбільш розлогим, що є цілком закономірним, адже, з одного боку, – пов’ язаний з головним предметом дослідження З. Фрейда, а з другого – має загальнотеоретичний характер. Другий напрям – культурологічний – порівняно з попереднім є незначним за своїм обсягом і сприймається як своєрідне прагнення австрійського вченого вийти у практичну площину, хоча, як уже зазначалося, жорсткий реаліст З. Фрейд добре розумів складність запобігання загрозам війни. Третій напрям – етичний – хоча і досить чітко представлений у тексті листа і, вочевидь, містить значний потенціал, виявляється дуже розпорошеним, що природно впливає на його концептуальну цілісність. І, нарешті, четвертий – естетичний – взагалі може вважатися напрямом більш ніж умовно, оскільки фактично представлений у цьому листі одним реченням. Проте ми вбачаємо у ньому доволі потужне стимулююче начало щодо аналізу специфіки естетико-художніх пошуків ХХ ст.

Одним з ключових моментів, що його виокремлює З. Фрейд, репрезентуючи психоло- гічний/психоаналітичний вимір проблеми, до обговорення якої він долучається, є акцент на знищенні ворога у процесі боротьби: «Переваги наразі у тому, що супротивник вже ніколи більше не підніметься для нового опору і його доля лякатиме всіх, хто бажає наслідувати його приклад [1, 221]. Водночас учений враховує і варіант збереження життя ворога, якого «можна залучати до корисних робіт» [1, 221], а відтак в обох випадках – через вбивство чи через підкорення ворога – переможець отримує очевидне задоволення. При цьому З. Фрейд робить два важливі акценти: у першому варіанті «задовольняється інстинктивна схильність» до вбивства; у другому – «<... > переможець <... > має рахуватися з жадобою помсти переможеного і в такий спосіб, послаблює свою власну безпеку» [1, 221]. Отже, запропонована А. Ейнштейном тема для обговорення знов актуалізує розмисли З. Фрейда, що виводять його «по той бік принципу задоволення».

Наступний крок психіатра стосовно співвідношення «сила», «влада» і «право» пов’язаний із аналізом специфіки і наслідків об’єднуючого начала: «Сила руйнується єднанням, влада тих, хто об’єднався, являє собою право на противагу силі однієї людини. <... > право – це влада групи, товариства [1, 222]. При цьому З. Фрейд робить конче важливе застереження: «Об’єднання багатьох має бути постійним, тривалим. Якщо ж воно встановлюється лише для перемоги над <. > одним, дуже сильним, і розпадається після досягнення мети, цим ще нічого не можна досягти. Хтось інший, хто вважає себе сильнішим, знову прагнутиме до панування, і ця гра триватиме безкінечно» [1, 222]. Слід наголосити, що така думка є позачасовою за своєю сутністю, адже визначає і особливості «доісторичних племінних спогадів» людини, і специфіку сучасних А. Ейнштейнові та З. Фрейду суспільно-політичних процесів, що власне і стимулювали обговорення проблеми: чи неминуча війна?

Висловлені думки дають психоаналітику підстави конкретизувати ще одне важливе міркування, яке набуває особливого сенсу у контексті осмислення співвідношення “сили”, “влади” і “права”. Говорячи про принцип об’єднання, що є обов’язковим задля досягнення влади, З. Фрейд виходить у площину проблеми законотворення, яка дуже точно виявляє сутність людської природи: “. закони видаються тими, кому належить влада, оберігають їхні інтереси і дають обмаль прав переможеним” [1, 223]. При цьому австрійський дослідник так само наголошує на позачасовому характері цього питання, оскільки з плином часу, так би мовити, магістральний напрям дії “духу законів” залишається незмінним.

Наразі наголосимо, що ми свідомо запозичили назву праці Ш. Монтеск’є (1689-1755) «Дух законів» (1748), аби, так би мовити, більш образно донести відповідне концептуальне положення З. Фрейда. Проте це есе спонукало нас і безпосередньо кореспондувати певні міркування віденського дослідника з деякими розмислами французького просвітника. Орієнтири, що їх сповідували учені, розгорталися формально у різних методологічних площинах, проте кожний, хоча і своїм шляхом, рухався у напрямі осмислення войовничої природи людини.

Як відомо, Ш. Монтеск’є артикулював ідею впливу природного середовища – рельєфу та клімату на національну свідомість, визнаючи більшу активність войовничого начала у народів, котрі мешкають у південній і гірській місцевості. Натомість З. Фрейд пов’ язував його активізацію з суто психологічним чинником, наголошуючи, що войовничий дух збуджує інстинкт агресії, який не залежить від національного чинника і має загальнолюдський характер.

Ця думка віденського ученого є однією з засадних у його теорії, а відтак цілком закономірно, що він доносить її у листі до А. Ейнштейна: «<... > я можу прокоментувати <. > одне з Ваших положень. Ви дивуєтесь, наскільки легко людей охоплює воєнна істерія, і робити припущення, що в них є певний інстинкт ненависті