Епістолярій З. Фрейда та А. Ейнштейна: пацифістський аспект

Далі З. Фрейд стисло обґрунтовує сутність сексуально-еротичних потягів як таких, що здатні зберігати та об’єднувати, й інших, «що прагнуть руйнувати та вбивати, – ми називаємо їх узагаль- нено-агресивним або деструктивним потягом» [1, 226]. Далі психіатр наголошує, що «обидва ці потяги рівною мірою необхідні, їх взаємодія і протидія породжує явище життя», і, розвиваючи свою думку, акцентує: «інстинкт самозбереження, поза сумнівом, є еротичним за своєю природою, однак саме він потребує агресивності, аби перетворитися на життя» [1, 226]. Взагалі у своєму листі А. Ейнштейнові З. Фрейд у різних контекстах, намагається пояснити складність інстинкту агресії, виявити причини його збудників і, можливо, накреслити шляхи його гальмування. Ці міркування психоаналітика розгортаються у напрямі, що ми його умовно визначили як культурологічний. Він цілком логічно приходить на зміну психологічно- му/психоаналітичному етапу розмислів З. Фрейда, сполучним елементом між якими стає поняття ідентифікації.

Цей термін вельми активно «працює» у концепції дослідника. Вперше він звертається до нього, коли обґрунтовує необхідність утворення певних угрупувань задля реалізації сили і досягнення влади: «<... > дві речі утримують спільноту: тиск сили і спільність почуттів людей, котрі її утворюють, що інакше ще можна назвати ідентифікацією. <... > Спільність почуттів чи об’єднуючі ідеї, природно, можуть мати значення лише тоді, коли в них знаходять свій вираз дуже важливі спільні риси членів спільноти» [1, 225]. Наголос на об’єднуючому чиннику, що його містить у собі ідентифікація, відкриває З. Фрейдові можливості поміркувати стосовно виявлення її культурологічного потенціалу: «Все, що об’єднує людей у суттєвих речах, викликає у них спільність почуттів. <... > На них багато у чому ґрунтується будівництво людського суспільства» [1, 229]. Власне саме це, вважає психоаналітик, і має бути використане задля активізації пацифістського начала. Зокрема, З. Фрейд пропонує віднайти «форму опосередкованого шляху боротьби з війнами. Якщо готовність до війни виникає під впливом потягу до руйнації, то легше за все було б спрямувати на нього супротивника цього потягу, тобто ерос. Війні має протистояти все, що об’єднує почуття людей» [1, 229]. Які ж конкретні чинники мав на увазі віденський учений?

Слід зазначити, що З. Фрейд, зокрема, пропонує вельми несподіваний, враховуючи його світоглядні погляди, варіант: «Психоаналітик не повинен знічуватися, якщо він у такому разі говорить про любов, оскільки і релігія стверджує те саме» [1, 229]. Проте його, ймовірно, слід сприймати як більш ніж загальну абстракцію. Одначе, чітко усвідомлюючи всю складність питання, що до його обговорення він долучився, З. Фрейд принаймні прагне накреслити більш дієві засоби, транспонуючи їх у культурологічний вимір.

Так, учений висуває думку про можливий мирний спосіб вирішення цієї проблеми, яким, на його думку, є «культурний розвиток членів людської спільноти» [1, 223], що знову зумовлює апелювання до потенціалу ідентифікації: «Ідеальний стан, звичайно, можливий у спільноті людей, котрі підкорили б життя своїх потягів диктатурі розуму (курсив наш – О. О) « [1, 229]. Однак як жорсткий реаліст З. Фрейд розуміє, що і «це всього лише утопічна надія» [ХХ, 229]. Які ж засоби залишаються у такому разі?

Попри всю складність цієї проблеми, психо- аналітик, проте, продовжує рухатися «культурологічним шляхом», намагаючись обґрунтувати паритет, так би мовити, задоволення і незадоволення культурою: «<... > з давніх-давен людство включилося у процес культурного розвитку, якому ми зобов’язані всім найкращим, що <... > створили, так само як і помітною частиною того, від чого <. > страждаємо» [1, 231]. Розвиваючи свою думку, З. Фрейд наголошує: «Зміни психіки, що є супутніми цьому процесові, очевидні й недвозначні. Вони полягають у прогресуючому зміщенні цілей потягів і обмеженні інстинктивних позивів <. > насолоди, що давали радість нашим пращурам, стали для нас байдужими і навіть відразливими, і якщо наші етичні і естетичні вимоги (курсив наш – О. О.) <. > змінилися, це має під собою органічне обґрунтування» [1, 231]. У цьому зв’язку учений виокремлює два ключові моменти: «підсилення інтелекту, що починає підкорювати собі життя потягів, і зміщення схильності до агресії усередину особистості, котра усвідомлює себе» [1, 231].

Перший – є черговим аргументом З. Фрейда щодо «культурного об’єднання», котре можливе в ідеалі, і котре здатна забезпечити «диктатура розуму». Цей момент виокремлюється ученим у контексті етичних і естетичних вимог, одначе, навряд чи може мати до них безпосереднє відношення. Водночас другий чинник, який стосується трансформації агресії усередину, вочевидь пов’язаний з етичним началом. Як відзначає психоана- літик, у його практичній діяльності були випадки, коли внаслідок відповідного лікування певних пацієнтів, їхнє агресивне, деструктивне начало було переведене усередину: «Ми навіть дійшли крамольної думки про те, що виникнення нашої совісті (курсив наш – О. О.) пояснюється <... > поворотом агресії усередину» [1, 228]. Можливо, це і є найбільш дієвий практичний засіб, котрий здатний, якщо не унеможливити, то принаймні пригальмувати небезпеку війни.

Як відомо, у праці «Я і Воно», що має особливий статус у теоретичній спадщині З. Фрейда, вчений здійснює принципову структурну корекцію психіки, виокремлюючи три рівні: позасвідоме («Воно») – свідоме («Я») – надсвідоме («Над-Я»). Завершальний рівень виконує функцію своєрідного цензора, що забезпечує соціальну і моральну оцінку. У процесі цієї «психоаналітичної аксіології», на думку З. Фрейда, відбувається, так би мовити, формування совісті, появі якої передує почуття провини, яку провокує негативний вчинок людини, що його учений фактично ототожнює зі злом. Імовірно, спираючись на цей складний концептуальний ланцюг, З. Фрейд і акцентує у листі до А. Ейнштейна увагу на особливому значенні совісті як реакції на воєнну агресію.

І, нарешті, естетичні вимоги, що фактично лише побіжно згадуються З. Фрейдом як такі і конкретизуються констатацією «естетичної потворності війни, яка підштовхує нас до ненависті майже такою самою мірою, як і її жахіття» [1, 231-232]. Важко уявити, які конкретні факти з практики мистецької творчості мав на увазі З. Фрейд, проте, вочевидь, він орієнтувався на гуманістичне світобачення більшості митців, котрі саме під таким кутом зору сприймали трагедію війни. Водночас не можна не враховувати і, так би мовити, виняткові випадки, що були пов’язані з відвертою естетизацію воєнної агресії, і, передусім, естетико-художній досвід італійського футуризму.

Як відомо, його репрезентанти відверто маніфестували ідеї збудження у людині деструктивного, руйнівного начала, своєрідним апофеозом яких може вважатися поема Ф. Т. Марінетті «Велика симфонія війни» (1914). Фундатор італійського футуризму відверто зізнавався, що у свисті куль, у розриві гранат, у агонізуючих тілах він бачив те, чого так не вистачало його мистецтву.

Оспівування агресивного потягу стало лейтмотивом не лише означеного твору, а й програмних теоретичних праць Ф. Т. Марінетті і, передусім, «Маніфесту футуризму», який був датований у дуже своєрідний спосіб: маніфест написаний у цьому році. Такий прийом, що мав на меті наголосити позачасовий характер італійського футуризму, відповідно транспонувався і на специфіку розуміння ними феномена війни, яку представники цього напряму вважали «найкращою гігієною світу».

Мабуть, саме тому, відчуваючи воєнну небезпеку, що вирувала у повітрі і на психологічному, і соціальному, і, як виявляється, естетичному рівнях, європейська інтелігенція й ініціювала проект «Відкриті листи». Ще раз артикулюючи оригінальність його формату, відзначимо глибоку прозорливість генераторів цієї акції в наданні переваги для висловлювання думок саме епістолярному жанрові. Адже не горять не лише рукописи, а й, імовірно, і листи, а відтак – видатні інтелектуали ХХ ст. прагнули залишити своїм сучасникам, а ще важливіше – нащадкам – своєрідні послання, сподіваючись, що вони не стануть марною пересторогою.

 

ЛІТЕРАТУРА:

 

1. Цит. за: Фрейд З. Неизбежна ли война? // Бесстрашие истины / Зигмунд Фрейд. – М. : Вагриус, 2006. – С. 220-232.