Еволюція парламентаризму та його вплив на забезпечення прав і свобод людини та громадянина

Датою створення парламенту Ісландії, тобто Альтингу, є 23 червня 930 р. Спочатку Альтинг поєднував законодавчі й судові функції. Обговорення та прийняття законів здійснювалося в Альтингу вождями, кожен із яких міг запросити двох радників, які представляли інтереси громади. Для проведення засідань законодавчого органу обирався спікер, який, як правило, займав цю посаду протягом трьох років. Він проголошував закони, суворо стежив за їх дотриманням, тлумачив їх, брав активну участь у вирішенні конфліктів [3].

У XII ст. в Англії починають розвиватися представницькі органи [4, с. 34]. Згодом відповідні органи з’являються у Франції, Іспанії та інших країнах. Обсяг компетенції таких представницьких органів із часом став ширшим, що було зумовлено розвитком економічних відносин і необхідністю захисту своїх прав певними верствами населення [5, с. 25].

Важливим кроком в еволюції парламентаризму було прийняття Великої хартії вольностей у 1215 р. в Англії, у якій зазначалося, що король не може встановлювати податки без згоди на те колегіального органу – королівської курії, а в подальшому (з 1265 р.) цей орган став називатися парламентом. Надалі повноваження парламенту розширювалися, зокрема цей орган перейшов на постійний режим роботи. Наступним етапом розширення повноважень парламенту в Англії стало прийняття акта під назвою «Білль про права» в 1689 р., яким, зокрема, було заборонено королю припиняти дію прийнятих парламентом актів.

Паралельно з Англією в деяких інших країнах Європи також відбувався процес становлення парламентаризму. Так, у Нідерландах було засновано Генеральні штати в 1463 р., а перше своє засідання вони провели в м. Брюгге 9 січня 1464 р. [6]. Протягом XVI – XVII ст. були створені станово-представницькі парламенти, що виконували дорадчу функцію (наприклад, у Іспанії були створені Кортеси, а у Франції – Генеральні штати) [7, с. 138-139].

Отже, протягом другого етапу формування інституту парламентаризму суттєво посилюється позиція певних прошарків суспільства, які є активними в захисті своїх інтересів, як наслідок, відбувається створення станово-представницьких парламентів, зокрема в Англії, Франції, Іспанії.

Водночас принцип чіткого поділу влади не реалізовується, головним результатом розвитку парламентаризму стало обмеження влади монарха з метою забезпечення політичних та економічних інтересів аристократії. Одним з основних здобутків цього етапу є встановлення принципу загальнообов’язковості актів станово-представницьких органів, у тому числі для монарха, що згодом еволюціонує в принцип загальнообов’язковості законів для всіх громадян без винятку.

ІІІ етап має такі часові межі: кінець XVII ст. – кінець XIX ст. Основними тенденціями цього етапу є вплив формування та розвитку буржуазного суспільства, зміна економічних відносин, що позначилося на необхідності подальшого утвердження представницьких органів як загальнодержавних законодавчих органів. Нова хвиля розвитку парламентаризму була зумовлена також і тим, що станово-представницькі органи були забюрократизовані монархами, що перетворювало їх на «ручні» органи й унеможливлювало задоволення інтересів економічно зростаючого прошарку суспільства – буржуазії.

До складу парламентів почали входити представники буржуазії, з’являються перші партії, наприклад відомі парті Англії «Вігі» та «Торі», які об’єднували представників як буржуазії, так і аристократії.

Процеси активного розвитку парламентаризму проходили також у скандинавських країнах, наприклад у Швеції, у якій на зміну абсолютній монархії прийшов станово-представницький парламентаризм [8, с. 73].

Надалі парламент набуває статусу єдиного органу законодавчої влади, вдосконалюється порядок формування парламенту, законодавчий процес, розподіл повноважень, диверсифікація партій за різними критеріями. З’являється право парламенту контролювати уряд. Однак парламенти часто не виправдовували тих сподівань осіб, які їх обирали. Саме це стало підставою для розвитку безпосередньої демократії у формі референдуму [9, с. 211].

Історія розвитку парламенту в кожній із країни Європи та в США є різною, проте очевидним є те, що на зміну станово-представницькому парламентаризму прийшов парламентаризм буржуазний, що був зумовлений прагненням буржуазії захистити свої інтереси в законодавчому органі.

етап розвитку парламентаризму, часові межі якого умовно можна визначити як кінець ХІХ ст. й до сьогоднішнього дня, є найбільш актуальним для аналізу в контексті досліджуваної проблематики.

Наприкінці XIX ст. було сформовано парламент Австро-Угорщини, до якого було обрано також етнічних українців із території сучасної Західної України. У 1889 р. було створено Міжпарламентський союз як першу міжнародну організацію міжпарламентського співробітництва. У міжвоєнний період було сформовано сучасні парламенти в Чехословач- чині, Польщі, Австрії, Угорщині. У конституціях країн Європи міжвоєнного часу було закріплено повноваження парламентів, права та свободи людини.

Поступово на початку ХХ ст. ліквідовуються різні майнові та гендерні виборчі цензи, які мали явно дискримінаційний характер (зокрема, у Великобританії). Однак цей процес ще не завершився в глобальному вимірі. Ще й сьогодні жінки в Йорданії не мають жодних виборчих прав і взагалі не беруть участь у виборах.

Після Другої світової війни парламентаризм стає загальносвітовим інститутом і набуває статусу необхідної складової демократичної держави. Інститут парламентаризму вдосконалюється, у тому числі щодо забезпечення прав і свобод людини та громадянина.

Нині парламенти функціонують у більшості країн світу. Цей інститут має захищати всі верстви населення й брати участь у забезпеченні прав і свобод людини та громадянина. Протягом ХХ