Еволюція парламентаризму та його вплив на забезпечення прав і свобод людини та громадянина

Результатом розвитку парламентаризму протягом четвертого етапу є становлення діяльності парламенту у сфері забезпечення прав і свобод людини та громадянина в таких напрямах: законодавчий процес; контроль за органами виконавчої влади; функціонування спеціально уповноважених парламентських інститутів; захист прав певної соціальної групи (верстви), що є електоральною основою правлячої партії, а отже, і захист певних соціальних та економічних прав.

Розвиток інституту парламентаризму має еволюційний характер. Залежно від певного етапу еволюції парламентаризму відбувався його вплив на забезпечення прав і свобод людини та громадянина. Найкращим такий вплив, безперечно, є на останньому, четвертому, етапі еволюції парламентаризму.

Проаналізуємо специфіку еволюції парламентаризму в Україні.

Перший етап еволюції парламентаризму, який охарактеризовано вище, мав місце також на території сучасної України. Так, прототипи сучасних парламентів існували вже в античних полісах Північного Причорномор’я на території сучасної України – Херсонесі, Ольвії, Бос- порі, Тірі тощо. Вищим законодавчим органом у полісах були народні збори, які, наприклад, в Ольвії скорочено називалися «Народ». Фактично це були збори міської общини за участю лише повноправних громадян міста, до яких належали греки віком 25 і більше років. Народні збори вирішували найважливіші питання внутрішньої й зовнішньої політики, обирали посадових осіб і контролювали їх діяльність. Народні збори також надавали громадянство, торгові привілеї іноземцям, вшановували громадян, які мали заслуги перед містом [10, с. 35].

Щодо другого етапу еволюції парламентаризму доцільно зазначити, що у феодальні часи існували квазі- парламенти й на території сучасної України, зокрема Княжа (Боярська) рада в Київській Русі та Боярська рада в Г алицько-Волинській державі.

У Київській Русі існував становий квазіпарламент – Княжа (Боярська) рада, пізніше – Боярська дума, яка була постійним дорадчим органом при князеві. Рада складалася з верхівки дружини князя, великих бояр, представників верхівки міст, вищих церковних ієрархів, а у воєнний час до її складу входили й керівники союзників. До компетенції цієї Княжої ради входила участь у вирішенні військових, адміністративних, фінансових питань [10, с. 56-57]. Враховуючи міжусобні війни між князями на теренах Київської Русі, підтримка Боярської ради для князя мала важливе значення.

Існувало також віче як форма безпосередньо демократії в Київській Русі. Збиралося віче на княжому дворі, торговищі чи церковному майдані. Головував на його зборах князь, а в деяких випадках єпископ або тисяцький. Участь у вічових зборах брали всі вільні жителі міста, які мали власне господарство (голови родин), проте вирішальна роль на них належала міській феодальній верхівці. У компетенції віча було запрошення князя на престол, комплектування ополчень. Віче скликалося перед початком воєнних дій, під час облоги, інколи на знак протесту проти політики князя. На віче укладалися «ряди» (договори) з обраними населенням князями [10, с. 57].

Важливе значення в Галицько- Волинській державі мала Боярська рада, вона являла собою різновид олігархічної форми правління, що протистояла єдиновладдю князя [10, с. 89]. Як постійний державний інститут боярська рада діяла вже в першій половині XIV ст. До її складу входили знатні та великі бояри-зем- левласники, галицький єпископ, суддя князівського двору, деякі воєводи та намісники. Боярська рада скликалася з ініціативи самого боярства, а інколи й за бажанням князя. У період князювання Юрія ІІ найважливіші документи підписувалися великим князем тільки спільно з боярами [11, с. 91]. Вплив галицького боярства поширювався навіть на князівський престол. Так, після смерті князя Романа в 1205 р. бояри не дозволили вдові правити від імені свого малолітнього сина Данила, вигнали її з дітьми з Галича [12, с. 86], а в 1210 р. у Галичі «вок- няжився» багатий боярин В. Кор- мильчич [12, с. 85].

Отже, Боярська рада в Галицько- Волинській державі мала набагато більше значення, ніж у Київській Русі. У своїй діяльності вона намагалася насамперед задовольнити потреби й інтереси бояр, а не держави, князя чи жителів.

Щодо третього етапу еволюції парламентаризму зазначимо, що в ці роки не було постійної практики існування протопарламен- тів на українських землях. У цей період український парламентаризм пов’язується з Козацькою державою 1648-1654 рр., у якій був інститут Козацької ради, що була своєрідним квазіпарламентом. Виборний, а тому представницький, характер також мали деякі з козацьких рад часів існування Запорізької Січі й Гетьманщини (ХУП – ХУШ ст.). Найвищим органом козацького самоврядування, який вирішував найважливіші питання, були загальні або військові ради. Збиралися вони регулярно в точно визначені строки – 1 січня й 1 жовтня кожного року. Козацька рада збиралася також в інші строки, коли на те була воля товариства. На військових радах вирішувалися всі найважливіші питання життя Запорізької Січі: оголошувалася війна й укладався мир, об’являлися військові походи, каралися злісні злочинці, щорічно переділялися поміж куренями землі, річки, озера, ліси тощо, обиралася та зміщалася козацька старшина [11, с. 147].

Четвертий етап еволюції парламентаризму на теренах України відбувається більш динамічно, ніж попередні етапи. Еволюцію сучасного парламентаризму в Україні доцільно пов’язувати з другою половиною XIX ст. : саме тоді розпочався процес формування ідеології сучасного парламентаризму на українських теренах. Тоді ж були утворені крайові сейми Галичини й Буковини. Однак ці