Філософія

Ідеї, ідеали, віра, надія, любов, порядність і прихильність, інтелектуальність, інтелігентність, добро і зло здатні бути основою визначеності людини до дійсності, водночас вони є підґрунтям здійснювати відповідне до них перетворення цієї дійсності.

Філософія – як методологія

Окреслення предмету філософії як методології дозволяє виокремити практичність філософської думки у локальних сферах людської діяльності: політиці, економіці, праві, релігії, культурі тощо.

Коли через предмет філософії окреслюється критичність і комунікативність, то вагомим методологічним доробком є визначення загальних характерник і процедур, виокремлення традиційних підходів, способів, методів, прийомів пізнання і перетворення дійсності в нових історичних умовах.

Розгляд предмету філософії із позиції, що вона є водночас і світоглядом, і наукою, і духовністю, і методологією спонукає до наступних висновків: Предметність філософії породжує існування низки дисциплін: історія філософії, філософія історії, філософія науки, соціальна філософія, філософія економіки, філософія права

Співвідношення раціонального й ірраціонального у філософії.

Раціоналізм: Лейбніц, Спіноза, Гегель, Декарт.

Ірраціоналізм: Шопенгауер, Ніцше, Дільтей, Шеллінг, Бергсон.

Сенсуалізм: Протагор, Епікур, Локк.

Емпіризм: Локк, Юм, Бекон, Гоббс.

Раціоналізм як філософський напрямок у філософії є протилежним такому філософському напрямку як емпіризм.

Раціональне у філософії абсолютизує в пізнавальному процесі раціональний момент – розум.

Осн. представник – фр. філософ, математик Рене Декарт. Суть його раціоналізму виклав у формулі – « Мислю, отже я існую». Людський розум діє на основі вроджених ідей. Основний метод – дедуктивний (сходження від загального до окремого).

В свою чергу, ірраціоналізм – філософський напрямок, який абсолютизує почуття в освоєнні людиною дійсності.

Причини поширення ірраціонального у філософії: розчарування у соціальному прогресі та в результатах застосування науки і техніки, дисгармонія між соціальним та біологічним, бездуховність людини.

Большинство философских систем выделяли 2 основных этапа познания. Рационалисты (Декарт, Спиноза, Лейбниц, Гегель) приписывали решающее значение рац познанию (теор знание), не отрицая и знач чувств познания в кач механизма связи разума с вн миром. Рационалисты: Если все знания формируется лишь на основе чувственного восприятия с помощью особых правил или принципов, то откуда берутся сами эти правила или принципы, ведь их нельзя воспринять с помощью органов чувств.

Рационализм – Учение в теор познания, согласно кот всеобщность и необходимость – логические признаки всеобщего знания – не могут быть выведены из опыта и его обобщений. Они могут быть почерпнуты из самого ума либо из понятий, присущих уму от рождения (Декарт), либо из понятий, сущ только в виде задатков, предрасположений ума. Опыт стимулирует из проявление. (Спиноза, Лейбниц, Кант, Гегель, Фихте, Шеллинг.)

Сторонники эмпиризма (чуттєве пізнання) считали чувств познание главным и даже единственным источником знаний (Гоббс, Локк). Иррационализм – фил учение, настаивающее на ограниченных возможностях разума, мышления и признающее осн родом познания интуицию, чувство, инстинкт... Считает действительность хаотичной, лишенной закономерностей, подчин игре случая, слепой воле. (ирр. в частности явл экзистенциализм)

Спор этот и до сих пор не утратил своей остроты.

Це питання протягом всієї історії філософії було предметом дискусій між різними філософськими школами. Одні філософи стверджували, що логічне мислення не дає нічого нового в порівнянні з чуттєвим пізнанням. В мисленні, як говорили вони, немає нічого такого, чого раніше не було б у почуттях. Ці філософи вважали, що мислення лише об'єднує, підсумовує все те, що відомо від чуттєвих сприймань. Більше того, воно може призводити до нерозв'язних парадоксів. Наприклад, парадокс перукаря, який може голити тільки тих мешканців села, які не можуть голитися самостійно (що ж йому робити з собою?).

Інші філософи, навпаки, стверджували, що чуттєве пізнання – це пізнання темне, неправдиве, і що істинним пізнанням є лише розумне, раціональне.

Таким чином, у вченні про пізнання здавна існує два протилежних напрями: крайній сенсуалізм і крайній раціоналізм. Обидва вони характеризуються однобічністю підходу: перший надмірно звеличував чуттєве пізнання і принижував роль мислення, а другий перебільшував роль мислення і применшував значення чуттєвого пізнання.

Представники сенсуалізму вважали, що всі наші знання, зрештою, мають чуттєве походження. Однак цей напрям обмежував сферу людського знання тим, що дається безпосередньо в чуттєвому досвіді, обмежував роль мислення тільки функцією обробки чуттєвих даних і заперечував можливість того, щоб мислення виходило за межі чуттєвого змісту знання і проникало в сутність.

Логічне мислення не просто підсумовує чуттєві враження, які постачаються органами чуттів, але й критично переробляє, аналізує їх, порівнює з уже достовірно відомими результатами науки і практики, забезпечує зв'язок нових чуттєвих вражень з усім попереднім досвідом наукового пізнання і перетворення світу. Говорять, що Ньютон відкрив закон всесвітнього тяжіння, звернувши увагу на той факт, що яблуко, зірвавшись з гілки яблуні, падає донизу. Однак між загальновідомим фактом падіння тіл і законом всесвітнього тяжіння – дистанція величезного розміру.

Наука відкриває закони природи і суспільства, які відчуттями безпосередньо не сприймаються, наприклад, фізичні закономірності атомного ядра або закони генетики. Більше того, положення науки часто суперечать безпосередньому людському сприйняттю. Наприклад, Земля обертається навколо Сонця і своєї осі, а нам здається, що Земля нерухома, а Сонце рухається навколо неї. Все це наочно свідчить