Філософія

СИМВОЛ художественный лучше всего поддается раскрытию через сопоставление со смежными категориями образа, с одной стороны, и знака – с другой. Если для чисто утилитарной знаковой системы полисемия есть лишь бессодержательная помеха, вредящая рациональному функционированию знака, то символ тем содержательнее, чем более он многозначен:

Мифологическая стадия миропонимания предполагает как раз нерасчлененное тождество символической формы и ее смысла, исключающее всякую рефлексию над символом. Новая ситуация возникает в античной культуре после опытов Платона. Платону важно было отграничить символ не от дискурсивно-рационалистической аллегории, а от дофилософского мифа. Эллинистическое мышление также постоянно смешивает символ с аллегорией. Принципиально новый шаг к отличению символа от рассудочно-дискурсивных смысловыражений осуществляется в идеалистической диалектике неоплатонизма. Плотин противопоставляет знаковой системе алфавита символику египетского иероглифа, предлагающего нашему «узрению» (интуиции) целостный и неразложимый образ. Дионисий Ареопагит в трактатах («Об именах божьих» и др.) все зримое описывается как символ «незримой, сокровенной и неопределимой» сущности бога, причем низшие ступени мировой иерархии символически воссоздают образ верхних, делая для человеческого ума возможным восхождение по смысловой лестнице. Ренессанс обострил интуитивное восприятие символа в его незамкнутой многозначности, но не создал новой теории символа. Только эстетическая теория немецкого романтизма сознательно противопоставила классицистической аллегории символа и миф как органичное тождество идеи и образа (Ф. Шеллинг). Крейцер «Символика и мифология древних народов, в особенности греков» давший на мат древних мифологий классификацию типов символа (в частности, он различает «мистический символ», взрывающий замкнутость формы для непосредственного выражения бесконечности, и «пластический символ», стремящийся вместить смысловую бесконечность в «скромность» замкнутой формы). Гёте связывает неуловимость и нерасчленимость символа не с мистической потусторонностью, но с жизненной органичностью выражающихся через символ начал. Гегель подчеркнул в структуре символа более рационалистическую, знаковую сторону («Символ есть некоторый знак»), основанную на «условности». Кассирер сделал понятие символа предельно широким понятием человеческого мира: человек есть «животное символическое»; язык, миф, религия, искусство и наука суть «символические формы», посредством которых человек упорядочивает окружающий его хаос. Юнг, отвергший предложенное З. Фрейдом отождествление символа с психопатологическим симптомом, истолковал все богатство человеческой символики как выражение устойчивых фигур бессознательного (архетипов), в своей последней сущности неразложимых. Экзистенциалистская философия М. Хайдеггера вообще снимает проблему аналитической интерпретации символики поэзии во имя «чистого присутствия стихотворения».

Символічні і метафорічні смисли у Ф.

Си́мвол (англ. symbol симбол) – знак, сутність, яка позначає іншу сутність.

Знаком можуть виступати об'єкт, зображення, написане, слово, що заміняє собою деяке інше поняття, використовуючи для цього асоціацію, подібність або домовленість (наприклад матеріальний об'єкт може використовуватись для позначення абстракттного поняття). Символи вказують (або слугують в якості знака) на ідеї, поняття або інші абстракції.

У метафорі певні слова та словосполучення розкривають сутність одних явищ та предметів через інші за схожістю чи контрастністю.

Духовно-практична інтенція філософії.

Инте́нция (лат. intentio «стремление») – спрямованість свідомості на предмет, в основі якої лежить бажання, задум. Бажання – прагнення до здійснення чого-небудь, задум – план дій. Тому інтенцію краще повязувати із задумом.

Як духовність філософія утворює моменти осяяння, які ґрунтуючися на інтуїції постають у якості конкретних чинників формування соціального характеру людини і суспільства.

Предмет філософії як духовності це відношення людина – світ у вимірах замкнутого кола, основними точками якого є дух, душа, духовність. У цьому колі діяльність людини є специфічною, ґрунтується на ідеї, що як і у будь-якому колі немає ні початку, ні кінця. Однак кожна особистість здатна творити у відповідності з обраним нею началом.

Ідеї, ідеали, віра, надія, любов, порядність і прихильність, інтелектуальність, інтелігентність, добро і зло здатні бути основою визначеності людини до дійсності, водночас вони є підґрунтям здійснювати відповідне до них перетворення цієї дійсності.

Філософське розуміння духовно – практичної інтенції можливе лише у межах кільця «дух – душа – духовність «

Якщо дух – це об’єктивно існуюче начало, то душа – це суб’єктивний прояв духу, індивідуалізований дух.

Духовність – це єдність суб’єктивного та об’єктивного, тобто все те, що у якості реальності спрямовує конкретно розвиток людини і суспільства у відповідному напрямку.

Тенденцією ХХІ століття, є утвердження філософії як планетарного мислення. Фактично виростає нова практична філософія, як ґрунтується на наступного основному принципі: «мислити глобально, діяти локально».

І ця практична філософія має своїм основним завданням покращення людини. А основний спосіб цього покращення вбачає у підвищенні якості людського мислення. Практичною демонстрацією покращення мислення людини постають вчення цілого ряду філософських шкіл ХХ-ХХІ століття

В практичному розумінні духовність проявляється як відкрита система елементів, таких як віра, надія, любов, честь, совість, порядність, прихильність, прекрасне, хоча вінцем духовності є не тільки добро, а і зло.

Критичний раціоналізм, як