Філософія

Основні представники: К. Поппер, І. Лакатос, Т. Кун, П. Фейєрабенд

Осн принципи сформ К. Поппером в «Об’єктивне знання».

Ідеї критичного раціоналізму як теорію зростання наукового знання розвивав Карл Раймунд Поппер (1902-1994). Він висунув принцип визнання гіпотетичності будь-якого наукового знання. Процес наукового пізнання Поппер розглядав як безперервний критичний діалог між різними типами наукових теорій. Заперечуючи принцип об’єктивної істини, теорія критичного раціоналізму, по суті, приходить до визнання плюралізму істин, суб’єктивного характеру знання. К. Поппер будує еволюційну модель розвитку знання. Людина стоїть перед необхідністю вирішення проблем: вона висуває пробні рішення, здійснені при цьому помилки ліквідовуються, але виникають нові проблеми. Саме так відбувається зростання наукового знання, яке ніхто не може обмежити будь-якою межею. На противагу принципу верифікації К. Поппер висуває принцип демаркації – відмежування наукового знання від ненаукового. Запровадивши принцип фальсифікації, Поппер визнає принципове запере заперечення будь-якого наукового твердження: в науці наукове те, що може бути запереченим. Американський філософ Томас Семюел Кун (1922- 1996), всупереч Попперу, вважав, що розвиток науки не підкоряється канонам методології. Наукова діяльність має яскраво виражений соціальний і психологічний характер. Суб’єктом теорії є не окремий вчений, а спільнота вчених, для яких характерні деякі парадигми діяльності, що включають усю сукупність переконань, цінностей, технічних засобів. Американський філософ П. Фейєрабенд (1924-1994) критикує кумулятивізм, згідно з яким розвиток знання відбувається внаслідок його поступового накопичення. Він – прибічник тези про неспівмірність теорій, для яких характерні різні поняття та концепції. Плюралізм повинен панувати не тільки в політиці, але і в науці. Критичний раціоналізм пов'язаний з питанням про те, як наукові чи соціальні (але в принципі і повсякденні) проблеми можуть бути досліджені і поснені не догматично, а планомірно (методично) і розумно (раціонально). При цьому він шукає вихід з вибору між, з одного боку, вірою в науку (Сцієнтизм) і розумsнням того, що наукові знання мають бути побудовані на позитивних результатах (Позитивізм), а з другого боку, впевненость у те, що істина залежить від точки зору (Релятивізм) і що знання піддаються свавіллю, якщо докази неможливі (Скептицизм). Критичний раціоналізм сприймає самоочевидні у повсякденному житті переконання, що світ дійсно існує, і що він незалежний від знань людини про нього. Це означає, наприклад, що він не перестає існувати, коли ви закриваєте очі. Людина, однак, в її здатності до пізнання світу обмежується власними можливостями сприйняття, так що вона не може мати остаточної впевненості, що її досвід і думки збігаються фактичною дійсністю (Критичний реалізм). У зв'язку треба виходити того, що кожна зі спроб знайти вирішення проблеми може бути помилкованою (Фалібілізм). Усвідомлення помилковості призводить, по-перше, до потреби в безперервному критичному аналізі вірувань і припущень, по-друге, д методологічного та раціонального підходу до вирішення проблем (Методологічний раціоналізм). Згідно з ним, знання є об’єктивним і не зводиться до того, що знають люди. Наука представляє собою зразок раціональності, а вчені в своєму пізнанні світу діють раціонально. Цим наука відрізняється від філософії, ідеології, політики, які часто є ірраціональними. Науково-технічний прогрес – двигун цивілізаційного розвитку, поширення освіти, підвищення культурного рівня населення.

Феноменологія як противага «психологізмові» і альтернатива «натуралізмові».

Феноменологія – суб'єктивно-ідеалістична течія, яка зводить все суще до феноменів (явищ свідомості, даних з очевидністю) і описує їх за допомогою інтуїції.

Феномен (грец. phainomenon – той, що з'явився) – в буденній мові – унікальне явище; у Ф – чуттєві дані, взяті безпосередньо, як самі по собі, вияв чогось, те, що дано в сприйманні і не більше. Напр, для художника яскравий захід сонця є феноменом, і він сприймає його як самоданість (немає роздвоєння на явище та сутність). Для вченого – це явище (гра кольорів), за яким приховується певна закономірність, сутність (закони заломлення світла). Для Гуссерля феномен – безпосередня даність, те, що дано з очевидністю. Це смиси предметів та подій, що виникають у свідомості. Якщо людині, наприклад, хтось розповідає про слонів у Африці, то феноменом для неї є не слони, а мова, жести, інтонація розповідача, те, що дано з очевидністю.

Отже Фе за Гуссерлем – “строго наукова Ф” о феноменах свідомості як о “чистих сутностях”. Що очищують свідомість від емпірічного змісту завдяки багатоступеневому методу “феноменологічної редукції” як прийому ідеалізації. Тб, Фе – наука факту. Узагальненого і ідеалізованого. Це дескриптивна наука.

Для того щоб повернути погляд від світу до свідомості, Гуссерль запропонував методологічну процедуру, назвавши її феноменологічною редукцією. Суть цієї редукції полягає в тому, що я «беру в дужки» віру в існування світу, припиняю дію тези про існування світу. Це не означає, що я заперечую існування світу чи сумніваюся в ньому. Просто я не беру до уваги це питання; повертаю погляд від світу до актів свідомості, в яких він дається. Мета цієї редукції полягає в тому, щоб відкрити діяльність свідомості, яка анонімно супроводжує моє життя в світі. Іншими словами, феноменологія зміщує увагу, наприклад, від дерева, яке я сприймаю, до самого акту сприймання. Але якщо «береться в дужки» існування світу, то під редукцію потрапляють і науки про світ (фізика, хімія та ін.), і людина як реальна істота з її реальною, тобто емпіричною (фактичною) свідомістю. Що ж тоді залишиться? На