Форма державного устрою

Існують федерації, у яких при домінуванні територіальної ознаки у федеративному устрої враховується й етнічний фактор. До таких федерацій можна віднести Швейцарію, Канаду, Пакистан, Бірму. Є федерації, створені по мовній ознаці. Це, наприклад, Індія, Бельгія, де крім іншого суб'єкти відрізняються найбільш уживаною мовою [9, с. 229].

Разом з тим слід зазначити, що розподіл федерацій на різні види дуже умовно. У чистому вигляді не існує ні територіальної, ні етнонаціональної, ні мовної моделі федерації. Немає і федерацій взагалі в «чистому виді». Будь-яка федерація має риси унітаризму. І, навпаки, унітарна держава деякою мірою є носієм елементів федералізму. Приміром, Іспанія є унітарною державою. Однак її законодавча влада, широкі повноваження 17 автономних областей наближають Іспанію до федеративної форми устрою.

Ряд державознавців вважає, що вхідні до складу федерації держави не є суверенні. Їм наданий лише деякий еквівалент суверенітету, що полягає в більш-менш широкій участі в здійсненні державної влади федерацією. Зокрема, на думку Георга Єлинека, «правопорядок союзної держави заснований на конституції, що є її власним законом і може бути змінена тільки законом союзної держави, але аж ніяк не волею – хоча б і усіх – окремих держав, виявленою в інших, окрім установлених конституцією, формах. У межах панування союзної держави окремі держави утрачають свій державний характер. У цих межах їхня діяльність або зовсім припиняється і замінюється власним управлінням союзної держави, або вони одержують характер самоврядних корпорацій на зразок комунальних союзів, оскільки здійснюють управління за посередництвом своїх органів, відповідно до законів і під контролем союзної держави».

На користь цієї точки зору свідчить і те, що у федерації територія і населення окремих держав часто об'єднані в нерозривне ціле: територія окремих держав є територія федеральної держави, народи окремих держав – її єдиний народ. Однак державна влада федерації в кінцевому рахунку виходить від влади держав, що ввійшли в її склад. Це може виявлятися в різних формах. Іноді уряди вхідних у федерацію держав утворюють вищу владу союзної держави. Іноді із середовища єдиного народу як суб'єкта федерації вибираються органи федеративної влади, наприклад, президент. Але й у цьому другому випадку державам надані права участі в здійсненні союзної державної влади. Наприклад, у всіх республіканських союзних державах одна з палат парламенту функціонує як представницький орган членів федерації [10, с. 188]. Більш того, у деяких з них рівність суб'єктів федерації виражається в наданні кожній державі – члену рівного числа депутатських місць, найчастіше окремі держави, що входять у федерацію, мають вирішальний голос при зміні конституції.

Це свідчить про велику й емпіричну розмаїтість федеративних устроїв, частина з яких, історично міняючись, відбиває тенденцію до перетворення ряду федерацій в унітарні держави. Як показує досвід СРСР 1989 – 1991 р., можлива й інша тенденція до перетворення федерації в конфедерацію і навіть до її повного розриву. У принципі можна затверджувати, що федерація – об'єднання держав, суверенних остільки, оскільки їхній суверенітет не обмежений суверенітетом федеративної держави.

Федералізм не можна змішувати з децентралізацією й автономним самоврядуванням. Держава може бути надзвичайно централізованою, однак федеративною. І, навпаки, держава може бути побудована на широкій автономії частин і в той же час може бути нефедеративною.

Суб'єкт федерації, як правило, наділяється установчою владою, тобто Йому дається право прийняття власної конституції, що повинна відповідати союзній конституції. Він має право видання законодавчих актів, що діють тільки на території цього суб'єкта і відповідних федеральному законодавству (принцип пріоритету федерального законодавства). Суб'єкт федерації має свою власну правову і судову системи. Однак, принципи організації і межі юрисдикції судових і інших органів визначаються конституцією федерації.

Федерацію від конфедерації відрізняють наступні риси:

• єдина територія, населення, що живе на даній території;
• наявність загальнофедеральних державних органів влади на всій території держави;
• наявність конституційних гарантій територіальної цілісності держави, відсутність у частин держави права виходу з нього;
• неможливість для суб'єктів федерації вступати в які-небудь державні союзи за її межами;

Федерацію від унітарної держави відрізняють наступні риси:

• конституційний, договірний чи конституційно-договірний поділ повноважень між федеральним центром і суб'єктами федерацій;
• конституційні гарантії територіальної цілісності суб'єктів федерації;
• самостійність суб'єктів федерацій у здійсненні ними приналежних їм повноважень;
• право вибору суб'єктом федерації форми своєї політичної організації;
• право учасників федеративних відносин на двостороннє (горизонтальне і вертикальне) регулювання державно-владних повноважень.

Конфедерація – це такий союз держав, які добровільно об'єднались для досягнення певних спільних цілей в політичній, економічній і військових сферах.

Суб'єкти конфедерації зберігають усі свої суверенні права держави. Вони не мають спільної території, конституції і єдиного законодавства, громадянства. Правовою основою конфедерації є союзний договір. Конфедерація не має єдиної податкової системи і бюджету і існує на внески її суб'єктів [11, с. 572]. Центральні конфедеративні органи приймають рішення за згодою всіх її суб'єктів. Вступивши в конфедеративний союз, держава цілком зберігає свій суверенітет і продовжує виступати самостійним суб'єктом у всіх зовнішніх і внутрішніх справах. За таких умов органи конфедерації не мають імперативної влади стосовно членів, які входять в союз і прийняті ними рішення стають обов'язковими для держав, що вступили в союз, тільки після підтвердження цих рішень власними органами влади. Як правило, конфедерація не має єдиної