Генеза ідеї національної держави як форми універсально-загальної організації людства

Тому національна держава в сучасний період є явищем модерним, вона в загальному й найпростішому визначенні є державою, кордони якої збігаються з кордонами нації.

Сутність національної належності складають, як правило, мова й територія, а також певні історично зумовлені її офіційні символи: прапор, герб, гімн [8, с. 43].

Відомий швейцарський державознавець В. Брючлі склав формулу концепції національної держави: «Кожна нація є покликана й має право утворити свою державу. Як людство складається з певного числа народів, так і світ має бути поділений на стільки ж держав. Що нація – то держава; що держава то нація!» [9, с. 267-268].

Однак поняття національної держави не можна плутати з поняттям «націо-» або «етнократії», тобто держави, у якій є етнонаціональна нерівноправність, зосередженість влади в руках тільки однієї (як правило, корінної) нації, усунення етнонаціональних груп від державного управління, обмеження їх доступу до влади у зв’язку з певними вимогами їх політичної позиції [10, с. 329].

Такі форми організації державної влади є неприпустимими в сучасних умовах національного державотворення, оскільки суперечать демократичними вимогам і міжнародним стандартам прав людини.

До характерних принципів сучасної національної держави П. Стецюк відносить такі: створення й забезпечення необхідних умов для максимального збереження та розвитку кращих надбань нації в економічній, політичній, соціальній і духовній сферах її буття, її політичної консолідації навколо національної ідеї; забезпечення розвитку духовності, мови, культури, традицій своєї нації; реалізація національної ідеї в державотворчому процесі; турбота про культурний розвиток своїх співвітчизників, які проживають в інших державах (національної діаспори), а за потреби – створення належних умов для їхнього повернення на історичну Батьківщину; усебічний розвиток національних меншин, що проживають на території держави [11].

Новітня концепція національної держави повинна враховувати минуле, сучасне та майбутнє. Захищаючи територіальну єдність, економічну, політичну, культурну цілісність нації та народу, гарантуючи розвиток національного ринку, збереження культури, духовності, національна держава повинна бути одночасно і правовою, і демократичною. На думку Л. Токара, щоб національній державі стати представником нації й захисником національних інтересів, у її структурі й діяльності повинна бути відображена природо-соціальна сутність людини, нації, народу як цілісності [12, с. 40].

Отже, концепція національної держави знаходиться в нерозривному взаємозв’язку з поняттям правової держави.

Російський дослідник О. Блінов провів, на нашу думку, досить вдалий порівняльний аналіз цих теоретичних концепцій, суть якого простежується в такому:

Реальність як правової, так і національної держави, які утверджуються в епоху індустріального суспільства. Цей факт визнається більшістю дослідників і підтверджуються прикладами буржуазних перетворень у Європі, результатом яких є поява не тільки концепції правової держави, а й націй.

Основною передумовою правової й національної держави є наявність громадянського суспільства.

Правовий спосіб організації та легітимації державної влади.

Захист інтересів більшості суспільства (у тому числі й національних), обсяг яких визначається за принципом демократичної більшості.

Пріоритет демократичних процедур у процесі визначення та реалізації державної політики.

Отже, згідно з висновками дослідника правова держава є передумовою для утворення й функціонування національної держави. Обидві концепції з огляду на їх цивілізаційну та прогресивну роль у розвитку суспільної свідомості мають велике історичне значення. Причому зв’язок правової й національної держави є специфічною інституційною гарантією, яка відокремлює їх від перевтілення в різні форми тоталітаризму.

Оскільки національна держава знаходиться в системі основних сфер життєдіяльності людини,

Блінов простежив також основні аспекти їх співвідношення, зокрема такі:

Економічною основою національної держави є відкрита національна економіка, яка побудована на принципах індивідуальної свободи, рівності різних форм власності й функціонує за законами ринкового механізму.

Соціальну основу становлять високорозвинуті структури громадянського суспільства з ефективною системою державних органів, які беруть активну участь у державному управлінні.

Моральною (духовною) основою виступають цінності рівноправності й персональної відповідальності, визнання високої ролі індивідуальної волі та способів особистісного самовизначення, загальнолюдські стандарти гуманізму та релігійної свободи.

У ролі базових правових орієнтирів виступають принципи конституційності й законності; обмеження втручання публічної влади в приватну сферу, і навпаки, висока якість законотворчої діяльності.

Політичною основою національної держави є демократичні інститути, відкритість і прозорість демократичних процедур; культура консенсусу та практика рішення суперечок у законному порядку.

Ідеологічними орієнтирами служать ідеї консолідації нації, громадянського патріотизму й солідарності, які є умовою для національної ідентифікації [13, с. 71-73].

Згідно з визначенням Р. Коршука сучасна національна держава є прогресивним явищем, оскільки втілює в життя право націй на самовизначення, не заперечуючи при цьому рівності прав громадян держави незалежно від етнічної належності, забезпечуючи демократичні форми їх участі в громадянському суспільстві [14, с. 170].

Що стосується процесу національного державотворення в Україні, то необхідно зауважити, що він відбувається за складних умов економічного й геополітичного характеру. Незважаючи на це, процес відродження національної держави супроводжується формуванням сучасної національної свідомості й утвердженням почуття національної гідності всіх етносів України.

Розбудова України як національної держави значною мірою залежить від основних засад етнонаціональної політики.

Сучасна етнонаціональна політика української держави є політико-правовою основою державного курсу