Грошова система Італії

 

 

Проблемі регулювання грошової маси приділяється особлива увага з боку італійських правлячих кіл, оскільки підтримку відносної стабільності грошового обігу необхідно для подальшої експансії монополій і разом з тим є стримуючим фактором зростаючих соціальних протиріч. Розбухання грошової маси в перші роки після другої світової війни супроводжувалося катастрофічним знеціненням ліри, що паралізувала господарську активність в країні. Порівняно з 1938 р. роздрібні ціни виросли в 1946 р. в 28 разів, а в 1947 р. - в 49 разів. Тільки в кінці 40-х років в результаті жорсткої стабілізаційної політики була припинена «галопуюча» інфляція і відновлено довіру до купівельної спроможності ліри. Були введені нові норми контролю над цінами і кредитів, посилено заходи з «заморожування» заробітної плати. Новий напрям в економічній політиці Італії (отримало назву «лінії Ейнауді - Менікеллі», за прізвищами міністра казначейства та керуючого центральним банком) виражалося, з одного боку, в обмеженні особистого споживання, в кредитних і валютних рестрикції, з іншого - у підтримці великих підприємців за допомогою надання їм податкових пільг і бюджетних субсидій. Одночасно з дефляційними заходами загальноекономічного характеру була взята під особливий контроль казначейства і центрального банку грошова маса. З 1948 р. Банк Італії почав публікувати щорічний грошовий баланс, що відображає темпи приросту грошового обігу. У річному звіті центрального банку до 1967 фігурував розділ «регулювання ліквідності», в якому одночасно зі статистичним аналізом зміни грошової маси давалася характеристика грошової політики, що проводиться компетентними органами. При цьому за основний показник стану грошового господарства приймалася «ліквідність економіки», під якою розумілася сума платіжних та купівельних засобів, що знаходяться в руках споживачів, підприємств і банків. Загальний обсяг ліквідних коштів поділявся на «первинну ліквідність» (банкноти, казначейські гроші, поточні рахунки в кредитних і поштових установах, депозити до запитання в казначействі) і вторинну ліквідність (ощадні банківські та поштові депозити, казначейські векселі та інші короткострокові зобов'язання казначейства).

При аналізі ліквідності економіки використовувався метод зіставлення темпів приросту грошового обігу та банківських депозитів з динамікою інших показників як монетарного, так і немонетарного характеру. Однією з основних характеристик було співвідношення первинної ліквідності та короткострокової заборгованості, що утворилася у господарства та казначейства. Приріст первинної ліквідності, пропорційний збільшенню короткострокової заборгованості, ототожнюється з приростом ділової активності, розглядався як показник нормального розвитку кон'юнктури. Порушення пропорційності служило сигналом до прийняття відповідних заходів щодо кількісного регулювання грошової маси.

У 50-х роках роздрібні ціни в Італії росли помірними темпами, що послужило підставою вважати грошову політику ефективним засобом, що забезпечує стабільні умови економічного зростання. Однак перша половина 60-х років принесла гіркі розчарування італійським монетаристам, тобто прихильникам кількісної концепції, відродженої після другої світової війни прихильниками «чиказької школи». Чисто грошове регулювання, яке монетаристи розцінювали як ліки від усіх економічних недуг, не змогло запобігти різкій інфляційної спалаху і що послідувала услід за нею глибокого економічного спаду 1964-1965 рр.. p Після кризи 1964-1965 рр.. італійська влада провели реорганізацію поточного спостереження за динамікою грошового обігу. Зокрема, з 1966 р. основним її показником стає «грошова база», яка замінила використовувану раніше ліквідність економіки. У грошову базу італійська статистика включає тепер готівкові гроші, випущені центральним банком і казначейством, а також деякі активи, які можна негайно без будь-яких обмежень перетворити на готівку. Такими активами є безстрокові вклади в центральному банку і казначействі, поштові депозити, казначейські векселі, невикористана квота гарантованого кредиту Банку Італії комерційним банком і деякі інші. Всі ці активи легко конвертуються в готівку без скорочення маси вже випущених готівкових грошей.Застосування до готівки поняття «база» пов'язане з тим, що саме вони, створюючи кратне число банківських депозитів, є основою сукупного грошового обігу і тим фундаментом, на якому стоїть кредитна надбудова. Банк Італії щомісяця визначає зміни грошової бази, аналізуються причини приросту готівкових грошей і його розподіл між кредитними установами, з одного боку, і юридичними та фізичними особами небанківської сфери - з іншого. Зміна грошової бази відбувається в результаті зростання або скорочення потреби в готівці з боку казначейства, кредитних установ і Валютного бюро. Казначейство є найбільш великим агентом, пред'являє постійний попит на готівкові гроші, потреба в яких виникає у зв'язку з дефіцитом державного бюджету. Казначейство покриває касовий дефіцит за рахунок кредиту Банку Італії і меншою мірою шляхом випуску власних грошей - квитків і монет. Розширення масштабів дефіцитного фінансування державних витрат сприяє тому, що вклади казначейства у приріст грошової бази досягають значних сум. На відміну від двох інших інститутів, що впливають на динаміку грошової бази (кредитні установи та Валютне бюро), казначейство створює тільки приріст ліквідних коштів. p Кредитні установи розширюють або скорочують грошову базу через механізм кредиту, що надається Банком Італії комерційним банкам у різних формах (переоблік векселів, пролонгація заборгованості, кредит по відкритому рахунку і т. д.). Поряд з внутрішніми джерелами, що живлять грошову базу, великий вплив на її динаміку надають зовнішньоекономічні відносини, матеріал підсумок яких концентрується в сальдо платіжного балансу. У разі позитивного сальдо його власники конвертують іноземну валюту в ліри, розширюючи, таким чином, грошову базу; якщо ж платіжний баланс зведений з дефіцитом, те на відповідний еквівалент в лірах відбувається скорочення грошової бази. Безпосереднім основним генератором нових ліквідних коштів є Банк