Гуманістичні традиції в українському праві

Ідеальна форма правління, на думку С. С. Оріховського-Роксолана, – станова виборна монархія, обмежена законом. У такому разі, на його погляд, державна влада буде належно організована та впорядкована, що забезпечить можливість суспільству та кожному індивіду розвиватись якнайкраще. А обов’язковою умовою належного правління в державі мислитель вважав поєднання мудрості правителя та його моральних якостей. Оточення короля також повинно складатися з найкращих людей держави, які реальними справами довели, що гідні своїх посад. При цьому мислитель робив висновок, що моральні якості правителя та його оточення набуваються завдяки освіченості цих людей. Орієнтуючись на принцип загального блага, що передбачав підпорядкування інтересів особи загальнонародним, він розрізняв визнання права та запровадження його в життя. Мету держави вбачав у забезпеченні інтересів людини, підданого, у тому числі його безпеки, що є можливим лише в разі встановлення в державі порядку й найкращого її облаштування. Держава гарантує людині її права, має перед нею низку обов’язків. Проте людина (підданий) має ще більше обов’язків перед державою: її діяльність повинна бути спрямована на забезпечення інтересів держави та суспільства. Якщо ж інтереси особистості домінуватимуть над загальнонародними, то держава буде існувати недовго. Ці ідеї С. С. Орі- ховського-Роксолана набули подальшого розвитку у творчості його сучасників і послідовників, починаючи з полемістів.

В одному з перших полемічних творів XVI ст. книзі «Апокрисис»,, автором якої є М. Броне- вський, відомий під псевдонімом Христофор Філалет, у формі релігійної полеміки обґрунтовується ідея рівності людей, незалежно від віросповідання та становища в суспільстві. На думку автора, відносини між підданими та монархом мають ґрунтуватися на природному праві, законі та добровільній згоді, піддані повинні захищати свої права від зазіхань влади, а порушення правителем прав і свобод людини ослаблює державу й призводить до її занепаду [4, с. 134].

Такої ж думки дотримувався відомий представник полемічної літератури кінця XVI – початку XVII ст. І. Вишенський (1550-1621 рр.).

Він, засуджуючи соціальну нерівність, обґрунтовував принцип соборності, сутність якого бачив у тому, що в суспільстві все має вирішуватись спільно, одна людина не може володіти всіма іншими. Реалізація цього принципу, на його думку, забезпечить громадянський добробут, коли за особою селянина буде визнаватись право на самостійність і свободу, коли всі люди будуть рівні, востор- жествує справедливість [5, с. 26].

Така велика увага до людини, її свободи та рівності характеризується посиленим зверненням до природного права. П. М Рабі- нович зазначає: «Природність прав означала їх приналежність тим живим істотам, які утворюють рід людський. Невідчужуваність прав розумілась як їх невідривність, невід’ємність від людини, оскільки без них вона не зможе проявити себе саме як людська істота – незалежно від місця й часу її існування. Святенність тлумачилась як найбільша шана і повага до прав людини, як найвищий їх статус у суспільній системі цінностей» [6, с. 26].

Окремі ідеї раннього Просвітництва знайшли підтримку й у творах українських гуманістів цього періоду. На початку XVIII ст. у творах М. О. Козачинського (1699-1755 рр.) та інших діячів Києво-Могилянської академії також простежувались ідеї правової держави та правових законів, що базувались на природному праві. М. О. Козачинський у своїй праці «Філософія Аристотелева» обґрунтував думку, що й правитель, і піддані мусять дотримуватись закону, що вони є рівними перед законом. Головне призначення закону – забезпечення загального блага. М. О. Козачинський поділяв закони на вічні та часткові. Часткові, у свою чергу, поділяються на природні й довільні. Природний закон – це саме природжений закон, створений Богом. Довільний, на відміну від природного, створюється законодавцем. З природного закону мислитель виводив поняття свободи як загального блага для людей. Довільний закон може суперечити природному, але він має забезпечувати загальне благо людей. Довільні закони допускають певну рівність, оскільки вони творяться людьми, а нерівність неминуча навіть у найбільш справедливому суспільстві [7, с. 279-280].

Певні погляди щодо місця закону в суспільстві висловлював і Г. С. Сковорода (1722-1794 рр.) – видатний український філософ і поет. Він не дав систематизованого викладу своїх уявлень щодо прав і свобод людини в державі, однак постійно звертався до цієї теми у своїх численних творах. Його ідеал – «духовна республіка», у якій панує соціальна рівність і справедливість, діють «закони зовсім противні тиранськім» [8, с. 134]. Такі закони закріплюють свободу, рівність, справедливість і загальне благо.

Одним із найвидатніших просвітників був Я. П. Козельський (1729-1795 рр.). Свої погляди щодо прав і свобод людини виклав переважно в книзі «Філософічні припущення». Я. П. Козельський підтримував теорію природного права й суспільного договору. Він поділяв думку Ж. -Ж. Руссо, що в минулому існував природний стан людини, однак стверджував, що такий стан неможливо повернути. За його словами, «натуральне благополуччя безповоротне» [9, с. 412]. Природні закони є тією основою, з якої повинні формуватися закони в сучасному суспільстві й лише ті закони