Гуманістичні традиції в українському праві

Особлива роль у проекті Я. П. Козельського відведена принципу гармонії між особистими та суспільними інтересами, що досягається завдяки компромісу між особистим і суспільним як умовою благополуччя народу. Для його досягнення індивіди мають орієнтуватися на етику розумного егоїзму. Для загального блага важливе розуміння кожного, що він є повноправним членом певного соціуму та як такий може досягти максимального задоволення своїх потреб. Кожна людина повинна усвідомлювати, що вона має не лише права, а й обов’язки стосовно інших людей. За словами Я. П. Козельського, «обов’язки людини щодо інших людей полягають у тому, у чому й обов’язки до неї самої» [10, с. 134].

Відомий український і російський правознавець того часу С. Ю. Десницький (1740-1789 рр.), поділяв права людини в галузі «природної юриспруденції» на такі: 1) права природні, «які людина має для захисту свого тіла, честі, гідності і власності»; 2) права набуті, що «виникають у суспільстві від різного стану і звання людей» у сферах влади «законодавчої, судової і каральної»; 3) права, що «виникають від різних і взаємних справ між обивателями» 4) права, «що належать до благоустрою і добробуту, зручного утримання і безпеки обивателів <... >, до запобігання внутрішнім заворушенням і до захисту від ворожих нападів» [11, с. 165]. Він відстоював право особи на всебічний розвиток і задоволення своїх потреб, насамперед свободу економічної діяльності. Незважаючи на спроби виправдати соціальну й станову нерівність у суспільстві, С. Ю. Десницький водночас засуджував кріпосне право, вимагав заборонити на законодавчому рівні закріпачення тих селян та їх дітей, які одного разу вже були звільнені від кріпосної залежності [12, с. 322]. Він вважав справедливим і необхідним надання кріпосним права власності на рухоме та нерухоме майно висловлювався за поширення освіти в країні, за поліпшення діяльності законодавців, суду, різко засуджував катування та страти як покарання злочинців. С. Ю. Десницький обґрунтовував установлення юридичної, формальної рівності всіх людей.

В. І. Тимошенко зазначає: «У творчості українських мислителів до кінця XVIII ст. поглиблювалось розуміння свободи як філософської та правової категорії. Свободу почали розглядати як свободу думки і совісті, як особисті і політичні права, як свободу економічної діяльності» [13, с. 39]. Зазначимо, що в працях указаних мислителів висловлюється думка, що право існує як згода вільних індивідів із метою досягнення спільного блага та гармонії. Носієм та джерелом права виступає саме таке суспільство, а не державна влада, що наближає українську гуманістичну традицію до ідей Дж. Локка та Ж. -Ж. Руссо про суспільний договір, який виникає безпосередньо між особами без участі держави. Видатний український мислитель М. П. Драгоманов писав із цього приводу: «Ясне діло, що така велика купа людей, скільки єсть їх на всій нашій Україні, не може бути одним товариством. Вона мусить стати товариством товариств, спілкою громад, вільних у своїх справах <... > от дійти до того, щоб спілки людські, великі й малі, складалися з таких вільних людей, котрі по своїй волі сходились для спільної праці й помочі у вільні товариства – то й єсть та ціль, до котрої добиваються люди, і котра зовсім не подібна до нинішніх держав. Ціль та зветься без начальство: своя воля кожному й вільне громадство й товариство людей і товариств» [14, с. 6].

Безумовно, українська традиція гуманізму в праві лишалася вторинною щодо європейської. Крім того, ця традиція була піддана суворому випробуванню під час перебування українських земель у складі інших держав, особливо в складі СРСР з його державницьким етатистським підходом до права. Протягом століть українська правосвідомість не знаходила свого формального закріплення. Тим більше показовим є розвиток правосвідомості українців за часів незалежності, коли українське громадянське суспільство виявилося чи не найактивнішим з усіх пострадянських країн та нерідко вступало в конфлікт із державою через невідповідність державного права та правової практики суспільному пра- ворозумінню. В. В. Завальнюк цілком слушно зазначає, що українське «суспільство скучило за правом, яке в нього непомітно для нього відібрала держава, а сьогодні – ще й наддержавні утворення. І, навпаки, право знизило свій регулятивний, виховний та захисний потенціал та втратило свою привабливість через одержавлення та знелюднення, через перетворення на суху, слабо для пересічного громадянина зрозумілу систему приписів» [15, с. 5].

Наслідком «відбирання» права в людини державою стало певне викривлення суспільної правової традиції. Таким чином, можна говорити про зіткнення від початку гуманістичної правової традиції України з привнесеною іншою правовою традицією позитивістського зразка, у якій роль регулятора правовідносин відіграє не суспільство, а виключно держава. Через це утворюється описана С. Б. Мкртиче- вим непроста ситуація, коли гуманізм, хоча й визнається ведучим принципом права, не спирається на змістовну інтерпретацію, що великою мірою зумовлено «стереотипами правосвідомості та праворозуміння, котрі є складовою частиною правової системи, та що ведуть,