Іпотечне кредитування та його вплив на ринок землі (полтавський досвід та уроки)

18 років (1883-1900 рр.) було видано 3588 позичок на загальну суму 13579304 рублі. Як результат – у розпорядження позичальників перейшло 167366 десятин [35, с. 26]. Згідно статистики 1898-1900 рр. безземельних серед покупців було 18,9 %; мали до 1,5 десятин – 45,3 %; від 1,5 до 3 дес. – 24,5 %; від 3 до 6 дес. – 12,8 % і більше 6 дес. – 6 % [35, с. 45]. З часу відкриття Полтавського відділення Дворянського земельного банку станом на 1 січня 1901 р. потомственним  дворянам краю було видано кредитів на суму у 18350 тис. руб. під заставу 1017667 десятин землі [35, с. 161]. Звертаючи увагу на низькі відсотки за кредитами (до 3,5 %) та періодичне списання боргу окремим позичальникам, міністр фінансів С. Ю. Вітте у 1896 р. цілком справедливо називав Дворянський банк «напівблагодійною» установою [13]. Однак найбільше коштів під заставу 500949 десятин землі було видано за 15 років (1886-1900 рр.) Полтавським акціонерним земельним  банком – 27270700 руб [35, с. 162].  На початку ХХ століття, коли діяльність Селянського банку була узгоджена із завданнями столипінської аграрної реформи, кредитування дрібних  товаровиробників було  суттєво збільшено. Так, якщо за 1883-1900 рр. місцеве відділення Селянського банку уклало  зі своїми позичальниками 4652 угоди, то у 1911 р. у 4,5 рази більше - 20524 [40, арк. 15]. Загалом по імперії за час свого існування Селянський банк видав своїм клієнтам астрономічну як на той час суму кредиті в 1,7 мільярда рублів [22, с. 157]. Якщо до цієї суми додати іпотечні кредити  інших банків, то загальна сума позик набагато перевищить 2 млрд. [37, с. 17]. Адже Полтавський земельний банк, наприклад, за 39 років (1874-1912 рр.) лише короткострокових кредитів видав на суму 27350 тис. руб. [29]. Звичайно ж не усі позичальники змогли погасити банкам свої борги. За 11 років (1896-1906 рр.) загалом по імперії Селянський банк відібрав у 27,8 % боржників заставлені земельні угіддя [12, с. 315]. На Полтавщині цей відсоток складав 35,8 % [12, с. 105]. Однак фактом залишаються величезні зрушення у мобілізації сільськогосподарських угідь за 1861-1917 рр.: дворяни продали 1028039 десятин; духовенство – 8743, тоді як купці збільшили своє землеволодіння на 68650; міщани – на 54871; козаки – на 805104; селяни – на 603219 десятин [38, с. 39]. Селяни могли б, очевидно, купити ще більше землі, коли б не ухвалення 14 грудня 1893 р. закону про заборону купівлі-продажу надільних земель навіть у тому випадку, коли уся викупна сума за них внесена до казначейства [4, с. 368]. Щоб продати свою землю селяни застосовували найрізноманітніші способи, що мали юридичну силу: від вексельних зобов’язань до ухвали сільського сходу, укладеному у тому значенні, що земля прийнята громадою від того, хто виселявся і передається покупцеві [29, с. 77]. За підрахунками знаного в Україні фахівця з історії ринку землі В. М. Шевченка найінтенсивніше процес купівлі-продажу землі у другій половині ХІХ і на початку ХХ ст. розвивався саме на Полтавщині, де, як вже згадувалось раніше, половина мешканців села була козаками [41, с. 100]. Прямим наслідком кредитування сільськогосподарських товаровиробників стала суттєва зміна структури землеволодіння, а також зростання ефективності рослинництва і тваринництва. Так, якщо урожай жита – головної зернової культури Полтавщини у 1871-1875 рр. складав у середньому 27,4 пуда з десятини, то у 1912-1916 рр. – 94 пуди, тобто ріст склав 348 %; ярової пшениці відповідно: 22,8 і 52,2 пуда (226 %). У тваринництві теж відбулися помітні зміні. Так, поголів’я коней – головної тяглової сили землеробів, з 1861 по 1916 роки зросло зі 180 тисяч до 574 тисячі (+318,8 %). Приклад Полтавської губернії спростовує поширену у  радянській історіографії тезу про розорення селянських господарств [39, с. 143]. Так, з 1882 по 1916 роки загальна чисельність селянсько-козацьких господарств зросла з 59083 [34, с. 38] до 40806 [38, с. 23]. Лише за 1901-1916 рр. валовий збір зернових зріс на 129 % (з 124762,3 тис. пудів до  160920 тис. пудів) [30, с. 161]. Якщо у 1851-1860 рр. питома вага посівів непривілейованих станів становила на Полтавщині 67,4 %, то у 1916 р. вже 81 % [17, с. 182].