Історіософський часопростір у творчості Микити Чернявського

Хронотопічна структура романів „Людям важче” та „Сонце в полинах” підкреслює їх сюжетну єдність, а також втілює одну з основних думок автора: наслідки війни відчуваються через багато років по ній і визначають долі людей, які так чи інакше взяли участь у воєнних діях чи навіть перебували в тилу. Визначальними для обох романів є хронотопи дороги та порогу. Перший характеризує життя героя та часто є символічним вираженням його переконань, життєвих принципів. Другий є хронотопом вибору, життєвого зламу, часто супроводжує сюжетний елемент, що ставить гостре питання без однозначної відповіді. 

Третій роман („Тиждень Івана Лободи”) поєднує кращі творчі знахідки автора. Так, у ньому зустрічаємо оригінальну модифікацію хронотопу порога – могилу. Могила матері – і причина, і місце розв’язки конфлікту між братами, у результаті якого молодші залишають колишній спосіб життя. Могила знаменує перехід людини від життя до смерті, фіксує в просторі момент смерті. Таким чином, могила є своєрідною модифікацією хронотопу порога з особливим філософським наповненням. Це поріг, здатний змінити все життя, це злам найвищої напруги, межа перевірки моральних якостей. Це хронотоп гранично загостреного вибору, морального визначення, від якого повністю залежатиме подальше життя. 

У романах „Сонце в полинах” та „Тиждень Івана Лободи” елементи антипростору знаходять своє вдале відображення: у мирний час до воєнних дій прирівнюється недбале ставлення до природи, її багатств, руйнування екологічного балансу. 

Тетралогія „Людям важче” виявляє багато специфічних елементів, що дають право говорити про відображення в ній традиційного українського світогляду. М.Крупач, характеризуючи тип української ментальності, визначає її як „ідеалістичну”. Згідно з його робочою гіпотезою, носії ідеалістичного світосприймання визнають і захищають родоначальні (патріархальні) погляди на хід історичних процесів, що за своєю суттю є консервативними, а створювачі матеріалістичних поглядів щодо розвитку історичних процесів пропагують і насаджують імперські (владні) принципи співжиття суспільних об’єднань та цілих народів, які ототожнюють з прогресом. Ця світоглядна риса близька одному з центральних принципів М.Чернявського, що яскраво простежується в поетичній творчості: прогрес можливий лише за умови гармонійного доповнення вже існуючого ладу, проте не шляхом руйнування життєвих основ. У романі „Тиждень Івана Лободи” ця думка отримує оригінальне хронотопічне втілення: протиставляються топоси „Піщане” та „Світлоград”. Просторовий вимір „Піщане” сповнений деталями, прив’язаними до минулого. Це виражається різними способами: згадками про події минулого, актуалізацією значень „старий, уживаний, звичайний” щодо певних елементів простору тощо. Часто подібні деталі використовуються приховано, у контексті опису позитивних змін, загального оновлення та повоєнного розвитку. Так, в описі околиць Світлограда зображення суцільних будівельних майданів перенасичені технічними термінами, картини незавершених споруд межують з руйнуванням. Усе це невигідно контрастує з типовим сільським краєвидом. Проте основну проблему треба вбачати не в запереченні прогресу або технічного розвитку, не в існуванні міста як паразитичної форми життя – автор далекий від таких однозначних оцінок. Основною проблемою є порушення природного розвитку через поспішність, невчасність або необов’язковість суттєвих технічних змін. Нові форми життя є розумним удосконаленням старих, і нове стає кращим тоді, коли воно гармонійно поєднується з уже існуючим. Моделлю такого нормального розвитку є мрія одного з головних персонажів тетралогії Івана Лободи – село з водогоном. Це яскравий приклад оновлення без руйнування: водогін зробив би життя селян легшим і зручнішим, без знищення криниць, колодязів, без порушення звичного способу життя. Штучне перетворення села на місто тягне за собою руйнування звичаїв, втрату моральної основи, ілюзію волі без відповідальності й обмежень. 

Протиставлення основних топосів „Піщане” та „Світлоград”, порівняння типових „сільських” та „міських” моралі, звичаїв, стосунків показує, що для автора особливо важливим є збереження кращих здобутків минулого, і єдиним прийнятним способом розвитку є гармонійне злиття старого й нового. 

У взаєминах між героями, особливо в конфліктах їх особистого життя, відбивається кордоцентрична спрямованість української моралі. Конфлікт між розумом та серцем можна розв’язати лише через досягнення внутрішньої згоди, часто шляхом жертовних вчинків, продиктованих не раціональними міркуваннями, а ірраціональним відчуттям.