Історія становлення релігійно-церковного життя українського суспільства

Ці тенденції визначали й суперечливість застосування правових норм щодо релігійної свободи напередодні здобуття народом України незалежності.

Початок демократично-правового регулювання відносин у сфері релігії в Україні визначається прийняттям 16 липня 1990 року «Декларації про державний суверенітет України». Цей документ став орієнтиром у розбудові країни як демократичної, правової держави, яка повинна піклуватися про неухильне дотримання прав і свобод людини, зокрема, права на свободу світогляду.

Історичний огляд дає змогу підійти безпосередньо до нинішнього релігійного становища в Україні загалом та міжконфесійних проблем зокрема. Після проголошення незалежності у духовному житті українського народу простежується пожвавлення. За останні роки в Україні було зареєстровано більше 15 тисяч релігійних громад і 23 565 релігійних організацій, причому динаміка збільшення їх кількості є високою. Серед них слід виокремити Українську Православну Церкву Київського патріархату (УПЦ КП), Українську Автокефальну Православну Церкву (УАПЦ) та Українську Православну Церкву (УПЦ). Найбільшою серед трьох православних юрисдикцій за кількістю релігійних організацій є УПЦ. З 1992 року кількість її громад зросла на 3017 одиниць (+55, 1%) і становить 8490 парафій або 70, 9% всіх православних громад України. З часу незалежності нашої держави УПЦ КП змінила свою географію (регіон поширення, впливу). Якщо на початок 1993 року Церква мала 87, 3% громад в західному регіоні, то зараз Київський патріархат має майже третину своїх парафій в центральних областях і понад 12% у південно-східному регіоні. Мережа громад Української Автокефальної Православної Церкви упродовж останніх років зменшилася на 620 одиниць, здебільшого через зміну організаційного підпорядкування на користь Київського патріархату, насамперед в Івано-Франківській (-243), Львівській (-236) та Тернопільській (-113) областях.

З часу легалізації Українська Греко-Католицька Церква (УГКЦ) відновила свою структуру і навіть перевищила довоєнний рівень. Основні події, пов’язані з відродженням, відбулися на початку 90-х років і мали інтенсивний характер. У 1989 році греко-католики заманіфе- стували своє прагнення до відродження рідної Церкви кількасоттисяч- ним походом до собору Святого Юра у Львові. З того часу починається новий період в історії УГКЦ (стрімке зростання після десятиліть підпілля) : кількість парафій збільшилась із 138 напівлегальних осередків, що не мали права юридичної особи, до 2644 повноправних громад. За роки незалежності Церква розширила мережу громад своїх віруючих і сьогодні має у своїй структурі митрополію, Києво- Вишгородський екзархат, 6 єпархій, у складі яких 3240 громад, 78 монастирів, 12 духовних навчальних закладів, 22 періодичні видання. Водночас, якщо на початок 1992 року Церква була представлена лише у 13 областях України та Києві, то сьогодні її громад немає лише в Кіровограді. Також, хоча УГКЦ є національною Церквою, але основна частина її віруючих зосереджена на заході України, більшість греко-католицьких громад знаходиться в Галичині та на Закарпатті, де вони становлять окрему Мукачівську єпархію, що не входить до складу УГКЦ, а підпорядковується безпосередньо Апостольській столиці.

Керівну ланку Римо-Католицької Церкви в Україні після надання Львівській архидієцезії статусу митрополії було остаточно визначено. З початку 1992 року Церква збільшила свою мережу на 320 одиниць і налічує 772 громади, 38 монастирів, 3 братства, 6 духовних навчальних закладів. Найвищі темпи розростання Римо-Католицької Церкви у Житомирській, Хмельницькій і Вінницькій областях.

Протестантизм в Україні представлений 33 напрямами, зокрема союзами і автономними громадами євангельських християн: баптистів (2072), християн віри євангельської – п’ятидесятників (1419), адвентистів сьомого дня (784), але вони налічують значно меншу кількість віруючих християн, ніж згадані Церкви. З початку 1992 року кількість громад протестантського спрямування збільшилась на 120%.

Згідно зі статистичними даними упродовж останніх 5 років зросла кількість релігійних громад, створених національними меншинами: 337 – мусульмани, 104 – громади Закарпатської (угорської) церкви, 143 – іудейські релігійні осередки, 41 – громади німецької євангелічно-лютеранської церкви, 16 – парафії вірменської апостольської та католицької церков. Також діють поодинокі парафії корейців, шведів та чехів.

Набули значного поширення нетрадиційні для України новітні течії. Кількість громад зросла з 83 до 1083, які належали до 48 напрямів. Відносно значну кількість громад мають: Новоапостольська Церква (52) та Церква Ісуса Христа святих останніх днів (мормони)  (56), кількість громад товариства свідомості Крішни збільшилось на 10 одиниць, буддистів до 33 одиниць. Загалом 75% прихильників новітніх релігійних течій зосереджено в південно-східному регіоні України. В науці немає абсолютно однозначної відповіді на питання, що таке новітні релігійні рухи (НРР).

Слушними є твердження, що усі релігійні об’єднання будь- якої конфесійної орієнтації охоплюються поняттям «релігійні організації», що є абсолютно справедливою й демократичною нормою [4, с. 96].

З огляду соціології релігії, більшість новітніх релігій наділена виразними сектантськими ознаками. Зі суспільної позиції, феномен НРР майже не піддається узагальненню. Одні рухи конфронтують зі суспільством, інші – терплять його присутність як неминуче зло, а треті зовсім непогано з ним взаємодіють. Одні НРР мають серйозні проблеми з законом, інші підкреслено законослухняні. Зрештою, для когось приєднання до НРР закінчується тяжкими наслідками, а для інших – відновленням душевної рівноваги і впевненості в собі [5, с. 11].