Історія становлення релігійно-церковного життя українського суспільства

Надаючи пріоритетне значення духовним цінностям, релігійне вчення вказує також на необхідність соціального та медичного захисту як основи гармонійного існування людини в суспільстві. Церковні організації постійно реалізовують масштабні проекти з духовної і матеріальної опіки та допомоги в догляді за особами, що перебувають у закладах соціального захисту: будинках пристарілих, центрах для самотніх, будинках для сиріт, дітей із фізичними та розумовими вадами. Церква відкриває безкоштовні їдальні для бідних, медпункти та аптеки, притулки та дитсадки для сиріт, організовує літні табори, різноманітні оздоровчі заходи для дітей із малозабезпечених сімей, надає гуманітарну допомогу пенсіонерам та ветеранам війни, біженцям з АТО. Значна благодійницька робота спрямована на оздоровлення дітей, що проживають у забрудненій після аварії на ЧАЕС зоні. З посиленням міжнародної співпраці збільшуються обсяги допомоги, що надходить від зарубіжних релігійних громад. Визначальним є те, що така діяльність здійснюється релігійними організаціями на постійній основі та в дедалі відчутніших масштабах.

Церква сьогодні чітко усвідомлює свою відповідальність за встановлення миру в світі, тому одним із основних напрямів своєї діяльності визначає військове капеланство. Допомога духовних осіб військовим не є новим явищем. Були капелани в армії царської Росії, в австрійському і польському військах. За радянських часів не могло бути військових капеланів, через властивий тодішньому режиму атеїзм, вороже ставлення до релігії та духовних потреб людини.

На жаль, в наші дні деякі з керівників військових частин і офіцерів не дооцінюють значення військового капеланства. У Законі України «Про свободу совісті та релігійні організації» (з поправками від 26 грудня 1993 р.) у розділі 4 статті 21 йдеться про те, що «командування військових частин надає можливість військовослужбовцям брати участь у богослужінні і виконанні релігійних обов’язків». Однак представники Церкви висловлюють думку, що чинне законодавство не зовсім чітко враховує значення військового капеланства, адже військовий священик, не беручи ніколи в руки зброю, проповідує любов до Батьківщини, мужність і здатність до опору, підтримує моральний і душевний стан військовослужбовців, піклується про поранених, хоронить мертвих, виконує обов’язки військового психолога тощо. Тому справа військового капеланства має величезне значення в діяльності Церкви. Сучасне душпастирство вимагає постійної присутності капеланів, які не тільки розуміють життя військових, але й здатні допомагати їм втілювати кращі християнські ідеали в реальному житті. Душ- пастирство у війську вимагає координаціїі об’єднання в єдину церковну структуру для кращої реалізації завдань, обміну думками, співробітництва, для пошуків нових шляхів допомоги військовим. Це питання особливо актуальне сьогодні, коли в Україні триває війна на Сході.

За апостольською конституцією «8рігііиа1еші1ііишсиге» Військовий Ординаріат (основний керівний орган капеланів) має свою юридичну та ієрархічну структуру, що дає змогу ефективно організовувати та координувати діяльність військових капеланів. Ця конституція також дає Ординарієві змогу створювати окрему семінарію, в якій навчатимуться семінаристи, які хочуть присвятити себе цьому душпастирству, залучати монахів до капеланства, заохочує місцевих єпископів допомагати військовому Ординарієві.

Наразі відносини Церкви і Збройних сил України формуються на двосторонніх угодах тих чи інших видів військ та певної Церкви. У Православних і Греко-Католицьких Церквах є відповідальні за духовну допомогу українським військовим, і варто зазначити, що до своїх обов’язків вони ставляться дуже сумлінно. Очевидно настав час серйозно замислитися, яких форм набере капеланство у Збройних силах України. Адже капеланська служба – це необхідний стандарт для Збройних сил – членів НАТО, куди прагне потрапити Україна.

Серед різноманітних суспільних відносин, з урахуванням особливостей історичного шляху і реалій сьогодення, вагоме місце завжди займали і продовжують займати державно-церковні відносини – один із видів суспільних відносин, що характеризує рівень, глибину, характер взаємозв’язку Церкви, інших релігійних організацій з державою, ступінь їх інтеграції чи дезінтеграції [8, с. 91].

Україна в результаті реформування суспільних відносин прагне інтегруватися в світову економіку як держава капіталістична, але водночас на рівні культури і суспільної думки не повинна відмовлятися від історично властивого їй пошуку більш людяних і морально виправданих норм людського співжиття, тому по-новому стало визначатися місце релігії в державі та суспільстві. Одним із виявів цього стали такі стосунки між державою і Церквою, які раніше не мали прецеденту. Зміна суспільних відносин, викликана зміною суспільного ладу на початку 90-х років, охоплювала зміну відносин між державою і релігією. Ми стали свідками двох зустрічних процесів: релігієзація політики і політизації релігії [9, с. 106]. Вони мають багато виявів – доступ духовенства до засобів масової інформації, реальне існування свободи совісті та віросповідання в Україні, участь державних діячів у освяченні духовних святинь тощо. Це істотно розширило можливості безпосередньої участі Церкви в духовному відродженні суспільства.

Саме тому винятково важливим є всебічне осмислення ролі релігійного чинника у досягненні певних соціальних цілей. На сучасному етапі в Україні правовий характер взаємин Церкви і держави є режимом відокремлення. Він визначається Декларацією про державний суверенітет, Конституцією України, Законом України «Про свободу совісті та релігійні організації». У цих нормативних актах закладений принцип відокремлення церкви від держави, школи від церкви. Таке твердження не