Історія становлення релігійно-церковного життя українського суспільства

Зважаючи на поліконфесійну ситуацію нашої держави, закономірним є виникнення певних суперечностей і конфліктів між представниками різних конфесій. Безперечно, такі непорозуміння сприяють роз’єднанню і десуверенізації нашої держави. Особливе значення має єдність між греко-католиками і православними. Нині в нашому суспільстві широкої популярності набула абсолютно хибна думка про те, що православні і католики – це представники різних релігій і тому їх об’єднання є неможливим.

Зазначимо, що обидві конфесії сповідують єдину віру – християнство. Українці – греко-католики і православні – вірять у Бога, який створив світ, у Розп’яття і Воскресіння Ісуса Христа, визнають таїнства Святого Письма, дотримуються однакових основних постулатів релігії, а розбіжності стосуються в основному питань управління Церквою. Складно домовитись церковним керівникам, наприклад, про те, хто (представник православних чи греко-католіків) стане Вселенським патріархом, якщо єдності таки вдасться досягнути. Причому ці міжконфесійні конфлікти часто «розпалюються» певними політичними силами, які далекі від релігії, з метою протиставлення різних частин українського народу.

Упродовж століть були різні спроби досягнення єдності. Були намагання досягнути цієї мети різними шляхами, які залежно від політичної, історичної, богословської і духовної ситуації тих епох були і шляхами примирення. На жаль, жодному з цих зусиль не вдалося встановити повної єдності між Церквами Сходу і Заходу, а інколи вони навіть посилювали суперечності [6, с. 120]. Найболючішим ставало те, що місіонерська діяльність часто зводилась до спроби залучення інших християн до своєї Церкви. Проте з часу всеправославних конференцій та ІІ Ватиканського Собору оцінка значення Церкви як єдиної мети православними і католиками радикально змінила взаємовідносини між релігіями.

З таких міркувань Католицька і Православна Церкви визнають одна одну як церкви-сестри і наголошують на потребі в сучасному богословському діалозі задля досягнення повного взаєморозуміння. Водночас екуменічний рух (рух на об’єднання всіх церков християнської віри) часто наражається на різноманітні перешкоди. На нашу думку, основним стрижнем є те, що декларації та заяви, що приймаються на найвищому рівні, незавжди відповідають реальним релігійним настроям нашого суспільства, не враховують ситуацію на місцевому рівні.

Виправити надзвичайно складну екуменічну ситуацію, яка виникла в Україні, можна лише милосердям, справедливістю й віротерпимістю у ставленні католиків та православних між собою. Для того, щоб подолати усе, що провокує розділення і зневагу між церквами, потрібно всіма можливими методами шукати і налагоджу – вати конструктивний і ефективний міжконфесійний діалог. Для цього церквам необхідно інформувати одна одну про різні пастирські потреби, адже їхня мета – поширення віри, піднесення моральності українського суспільства.

Необхідно, щоб і православні, і католики зважали на релігійну свободу, тобто потрібно надавати віруючим і невіруючим можливість вільно висловлювати свої погляди і без жодного тиску вирішувати до якої спільноти вони належать.

Міжнародна змішана комісія з питань богословського діалогу між Католицькою і Православною Церквами пропонує керівникам усіх спільнот створити місцеві сумісні комісії або активно сприяти діяльності тих, які вже існують, щоб знаходити вирішення конкретних проблем і втілювати їх у атмосфері правди і любові, справедливості і миру. Якщо на місцевому рівні не можливо досягнути узгодження, то питання слід вирішувати змішаними комісіями вищого рівня [6, с. 124].

Недовіри легше позбутися, якщо обидві сторони засудять насильство там, де воно виявляється одною спільнотою проти іншої. Поглиблюючи прихильність віруючих щодо своєї церкви та її традицій, керівництво спільнот має завдання вчити їх уникати тиску, яким би він не був: фізичним, словесним чи моральним, а також всього, що може спричинити ненависть до інших вірувань та атеїстів і дотримуватися постулатів проголошених Конституцією України щодо права на свободу світогляду і віросповідання (ст. 35).

Для майбутньої ефективної співпраці церков, слід особливо зважати на підготовку майбутніх священиків і тих осіб, які так чи інакше будуть залучені до просвітницької діяльності. Їхня освіта повинна бути спрямована на позитивне ставлення до інших церков та давати правдиве й цілісне знання історії релігії, що сприятиме уникненню використання історії для полеміки.

Окрім того, варто уникати того, щоб світській верхівці було доручено практичне вирішення проблем, які є між Церквами або місцевими спільнотами. Значною мірою це стосується володіння або повернення у власність церковного майна. Це повинно ґрунтуватися не лише на набутому досвіді або тих чи інших юридичних принципах, але й слід зважати на всю складність пастирської ситуації та місцеві обставини [6, с. 126].

Незважаючи на існуючі проблеми, Церква в Україні сьогодні є одним з небагатьох суспільних інститутів, який виокремлюється значною довірою громадян. Тому Церква повинна чітко та відкрито виражати свою позицію щодо процесів, що відбуваються в суспільстві.

Активізація релігійної діяльності Церкви і прихильність до неї значної частини населення ставить питання про ролі Церкви у формуванні моралі та свідомості молодого покоління українців, тобто реалізації виховної та освітньої функції. Результати соціального опитування свідчать, що більшість опитаних вважають себе віруючими людьми. Більше третини невіруючих хотіли б виховувати своїх дітей релігійними. Поза сумнівом, ця частина респондентів усвідомлює моральний вибір релігійної віри, її значення для встановлення гармонійних відносин між людьми [7, с. 11].

Церква зараз бере