Історія української культури 002

Молодіжна та професійна субкультура.

Молодіжна  субкультура  –  будь-яке  об'єднання  молоді,  що  має  власні  елементи

культури, а саме: мову (сленг), символіку (зовнішня атрибутика), традиції, тексти, норми і цінності.

Сучасна  наука  виводить  навіть  певну  класифікацію  молодіжних  субкультур.  В

короткому викладі їхня типологія виглядає так:

•романтико-ескапітські субкультури (хіпі, толкієністи, байкери)

•гедоністично-розважальні (мажори, рейвери, репери)

•кримінальні (гопники, скінхеди)

•анархо-нігілістичні (панки та інші).

Варто звернути увагу на парадокс молодіжних субкультур: з одного боку вони культивують протест проти суспільства дорослих, його цінностей і авторитетів, а з іншого – покликані сприяти адаптації молоді до цього дорослого суспільства.

Люди шукають свою індивідуальність, зараховуючи себе до неформальних культур, кланів чи груп різного характеру. Зростання субкультур найбільш показовий у професійному світі. Багато субкультур з'явилося серед фахівців різних професій. Тут помітна тенденція розвитку субкультур у тісному зв'язку з розвитком науки і технологій.

Субкультура, явище притаманне не тільки науковим і фінансовим колам, є частиною хобі, ігор, видів спорту і розваг. Можна бачити як приклад любителів серфінгу або парашутного спорту. Дані субкультури демонструють нам те, що дозвілля може служити основою істинного способу життя.

Професійна субкультура – система загальних символів, цінностей, норм поведінки, що поділяється тією або іншою професійною групою. Професійна субкультура тісно пов’язана зі змістом роботи і роллю, яку в суспільстві відіграють її представники.

Професійна культура накладає великий відбиток на спосіб життя практично кожної людини, в чомусь навіть зумовлюючи не тільки коло його спілкування, а й манеру поведінки,

розмови, моральні установки.

Останнім часом у суспільстві виникає все більший інтерес до вивчення професійних субкультур. Крім загальних причин, це пояснюється ще і розвитком міжнаціональних і міжкультурних комунікацій у сфері ділового спілкування.

Таким чином, роль професійних субкультур в суспільстві величезна, а необхідність їх серйозного вивчення очевидна.

3. Сучасна конфесійна ситуація в України.

Поступово  змінилися  відносини  держави  й  церкви.  Конституція  України  гарантує

громадянам свободу і віросповідання, зберігаючи відокремлення церкви від держави і школи від церкви.. Ці положення законодавства перетворилися на реальні. В Україні на 1.01.2000 р. діяло близько 22 тис. релігійних орг.-цій, які входять до 80 конфесій, течій, і напрямів. Релігійним общинам повернені націоналізовані в минулому будівлі. Відновлено шедевр архітектури – Михайлівський золотоверхий собор, а також собор Києво-Печерської лаври.

Відновили  свою  діяльність  Укр.  греко-католицька(УГКЦ)та  Укр.  автокефальна

 

православна церква (УАПЦ). У 1991р в Україну p Рима повернувся кардинал Мирослав

Любачівський. Греко-католикам повернуто Собор св. Юра, який стає резиденцією УГКЦ. У

1990р в Києві відбувся Всеукраїнський собор відновленої УАПЦ   , який обрав патріархом УАПЦ  митрополита  Мстислава  (Скрипника)  з  титулом  «Патріарх  Київський  та  всієї України». Того ж року у Софійському соборі відбулася його урочиста інтронізація.

У 1990 р. собор Руської православної церкви надав статус екзархату укр. православній церкві з назвою «Укр. православна церква» (УПЦ). Екзарх України отримав   титул митрополита Київського і всія Україні. Того ж року грамоту про незалежність УПЦ вручено митрополиту Філарету. Але навесні 1992 р. він розірвав із Москвою і проголосив себе головою  Київського  патріархату  УПЦ.  Того  ж  року  на  Всеукраїнському  православному соборі відбулося об’єднання УПЦ та УАПЦ в єдину УПЦ. Київський Патріархат на чолі з Мстиславом . Собор скасував акт 1686 р. про переведення Київської митрополії до Москви. Після смерті Мстислава церкву очолив патріарх Володимир , а після раптової і загадкової смерті у 1995 р. Філарет. Похорон Володимира відбувся в умовах протистояння нового керівництва церкви та влади і супроводжувався порушенням громадського порядку на Софійському майдані. УАЦП знову відкололася від УПЦ – Київського Патріархату.

Таким чином , в Україні діє 3 православні церкви: УПЦ Московського патріархату, УПЦ Київського, УАПЦ, а також Укр. греко-католицька церква. Протиріччя між ними призводять до міжконфесійних конфліктів. Крім того, існують римсько-католицька церква,

32   напрями   протестантства   (баптисти,   п’ятидесятники   ,   лютерани),   общини   юдеїв, мусульман, буддистів.

4. Інтеграція української культури до загальноєвропейського та світового культурного простору.

Культурні  зв’язки  України  з  Європою  мають  сьогодні  амбівалентний  характер.  З

одного боку, сама поява незалежної України на європейській карті істотно вплинула на увагу європейських народів до молодої держави та її культурних здобутків. Культурна присутність України у світі істотно розширилася також завдяки можливості прямих культурних контактів з іншими країнами (урядових і позаурядових) – без посередництва московського «центру». Зокрема, тільки в 2003 році відбулися Дні української культури в Грузії, велика кількість заходів в рамках Року Росії в Україні, в Україні проведено цілу низку міжнародних культурних   заходів   за   участю   митців   європейських   країн   –   фестиваль   моновистав “Відлуння”, театральний фестиваль “Мистецьке березілля”, кінофестиваль “Молодість”, дні кіно Великобританії тощо. Українські митці взяли участь у Кембриджському кінофестивалі, ведеться підготовка до днів українського кіно в Бразилії. Міністри культури України та Румунії підписали Протокол про співробітництво в галузі культури, ведеться підготовка до підписання низки подібних документів з іншими країнами. Втім, з іншого боку, однак, ці зв’язки не набули сподіваного обсягу та якості з цілого ряду причин, серед яких варто виокремити насамперед :

(а) негативний політичний та економічний імідж України як держави авторитарної, гіперкорумпованої, неправової;

(б) сумнозвісна «багатовекторність» та, відповідно, мовно-культурна амбівалентність українських еліт, що небезпідставно породжує сумніви у європейців щодо культурної самобутності, повноцінності та перспективності цієї нації;

(в) брак активної, компетентної, ефективної державної культурної політики, спрямованої    зокрема    на    зміцнення    українсько-європейських    культурних    зв’язків; (г) переважна байдужість приватного бізнесу й утримуваних ним політиків до українсько- європейських культурних обмінів та їхня провінційно-колоніальна зацикленість на зв’язках українсько-російських.

2. Лише послідовно долаючи перелічені перешкоди й недоліки, Україна може налагодити повноцінні культурні зв’язки з Європою, поліпшити свій образ у світі, створити сприятливі умови для розвитку туристичного бізнесу та культурних індустрій, використати досить багату національну культуру для вирішення стратегічних завдань усебічної загальнонаціональної модернізації. Без широкої і послідовної програми «європеїзаційних»

заходів Україна приречена бути культурною колонією Росії, пасивним споживачем вироблених  там  низькоякісних  культурних  продуктів  і,  що  гірше,  периферійним  клоном

 

економічно відсталих і політично безперспективних євразійських авторитарних режимів.

4.1 Вклад української діаспори в розвиток сучасної української культури.

Історія  українського  культурного  процесу  ХХ  ст.  характерна  виникненням  доволі

чисельної еміграції. Ми майже нічого не знаємо про їх досягнення. Отже, надбання української діаспори ─ це тема, яка є доволі актуальною у сучасності. Українська культура почала розвиватися у різних країнах Європи, Американського та Австралійського континентів. Центрами  української еміграції стали Прага та курортне містечко Подебради. З усіх українських митців найбільшої світової слави зажив Олександр Архипенко, який прибув до США ще в 1923 р. Він увійшов в історію мистецтва як один з основоположників культури модернізму. У Парижі створено бібліотеку ім. Симона Петлюри . Значним здобутком української діаспори стало відродження діяльності Наукового товариства ім. Тараса Шевченка (НТШ) як спадкоємця заснованої в 1873 р. у Львові дослідницької установи тієї самої назви. У 1947-1951 pp. президія НТШ перебувала у Мюнхені, а потім переїхала в Сарсель, поблизу Парижа, де знаходиться й тепер.

Ціла мережа українських організацій була заснована в Австралії. Серед них можна виділити Жіночу асоціацію, молодіжні організації «Пласт», «СУМ», а також різноманітні профспілкові й творчі колективи.

Значний вплив на процес національно-культурного відродження зробила творчість письменників-представників української еміграції. Знаходячись за кордоном, вони все одно продовжували брати участь в українському літературному процесі.

Високохудожню спадщину залишив відомий поет, есеїст, критик і публіцист Є. Маланюк (1897 – 1968 рр.), чиї художньо-естетичні принципи формувалися в період втрати української державності. Є. Маланюк відноситься до так званої «Празької школи», до якої також входять О. Лятуринська, О. Ольжич, О. Теліга, Н. Лівицька-Холодна, Л. Мосендз. Під цією умовною назвою об’єднана група українських митців, творчість яких припала на період між Першою та Другою світовими війнами. Творили вони переважно в Подєбрадах і Празі. Учасники групи не мали статусу чи програми; їх об’єднували спільні риси в творчості: історіософізм, націотворчий пафос, стильовий синтез у ліриці тощо. Під час Другої світової

війни О. Теліга й О. Ольжич загинули, Є. Маланюк виїхав до Америки, і група перестала існувати.

Між українською та світовою культурою будував мости С. Гординський (нар. 1906, з

1944 – за кордоном) – поет, перекладач, художник, мистецтвознавець.

Літописцем змагань українського народу протягом сучасного йому півстоліття став Улас Самчук, автор трилогії "Волинь", роману "Марія". В своїх творах письменник шукає місце України у світі й шляхи її національно-культурного і державного становлення. Улас Самчук відомий як засновник і голова МУРу – Мистецького українського руху, об’єднання українських митців в еміграції, які після Другої світової війни опинилися в таборах для переміщених осіб, переважно в Німеччині та Австрії. Об’єднання припинило свою діяльність у зв’язку з переїздом його учасників на постійне проживання в інші країни та неоднорідність емігрантського середовища; серед досягнень МУРу - досить широкого резонансу набула концепція «національно-органічного стилю» Ю. Шереха.

Серед письменників, які викривали тоталітарну систему нищення особистості, привертає увагу творчість І. Багряного (1907 – 1963 рр.).

Ще одне емігрантське об’єднання, утворене українськими еміграційними митцями, - Нью-Йоркська група. Вони мали спільні погляди на творчість як можливість найповнішого самовияву духовної індивідуальності митця. Вони орієнтувалися на поетику модернізму, відхід від традиції та засвоєння нових течій у світовій літературі. Яскравими представниками цієї групи були Емма Андрієвська з Німеччини, Віра Вовк із Бразилії, Богдан Бойчук зі Сполучених Штатів Америки. Це об’єднання близьке за поглядами до шістдесятників