Історія української культури 002

«формалізм»,«націоналізм»,«відхідвідпартійноїлінії»,«ідеалізаціюминулого»,

«смакування  національної  самобутності».  По  суті,  це  була  друга  «ждановщина».  Проти інакодумців  знову  почалися  політичні  репресії,  які  досягли  апогею  в  1972  р..  Процес

 

реабілітації багатьох незаконно засуджених людей, повернення їх чесного імені було припинено.

Саме в колах інтелігенції виникає опозиційний рух, названий дисидентським, члени якого головним своїм завданням вважали відстоювання прав людини: свободу слова, свободу совісті.  У  1976 р.  була  створена  Українська  Гельсінська  спілка.    Активна  громадянська позиція привела В. Стуса у ряди «дисидентської» інтелігенції Києва. У 1972 році він був арештований «за антирадянську агітацію» і «наклепницькі мотиви в творчості», відсидів 5 років  і  в  1980  році  отримав  другий  строк —  15  років.  Правдиве  відображення  життя колгоспників, протест проти політичних репресій — цього вистачило, щоб знищити поета. Він трагічно загинув у таборі для політв'язнів на Уралі в 1985 р. У 1990 р. посмертно В. Стус був реабілітований, йому була присуджена Державна премія імені Т. Г. Шевченка.

Починаючи з 1977 р., об’єктом переслідувань і репресій стали члени Української Гельсінської Спілки (УГС), що утворилася в Ук-раїні у листопаді 1976 р. Серед них— відомий письменник, автор популярних романів «Вітер в обличчя» і «Остання шабля» Микола Руденко і письменник-фантаст Олесь Бердник. Чотири члени групи – Василь Стус, Олекса Тихий, Юрій Литвин та Валерій Марченко – загинули в таборах. Для них не було розриву: якщо ти митець, ти – громадянин, людина.

Поступально, але суперечливо розвивалися всі сфери художньої творчості. Найбільш повно характерні риси епохи відобразила література. З одного боку, в художній прозі стали утверджуватися аналітичність, проблемність, відхід від описовості, звернення до сфери тонких   почуттів,  співвідношення  морального  і  духовного.  Насамперед  це  стосується творчості  О. Гончара,  П. Загребельного,  Ю. Збанацького,  В. Козаченка.  60-70-і  роки,  за оцінкою авторів «Історії української літератури ХХ століття», були періодом плідним, хоч і суперечливим.   На повний голос заявили про себе Іван Драч, Ліна Костенко, Василь Симоненко, Микола Вінграновський. Склалася школа українського літературного перекладу, яка має високий міжнародний авторитет.

У той же час творчість продовжувала жорстко регламентуватися, зазнавати цензури, новаторство часто діставало негативну оцінку у офіційній критиці. Українські читачі, як і раніше, були відлучені від творчості письменників, які емігрували з України і продовжували

писати за кордоном. Особливе місце серед письменників-емігрантів займає Іван Багряний. Романи І. Багряного «Тигролови», «Сад Гетсиманський», «Людина біжить над проваллям», його повісті, поеми, публіцистика тільки в наші дні стали надбанням читача, були оцінені критиками як серйозний внесок в українську культуру.

Важкими   були   60–80-ті   рр.   в   житті   Івана   Гончара,   видатного   ук-раїнського скульптора, живописця, етнографа, заслуженого діяча ми-стецтв УРСР, лауреата Державної премії УРСР ім. Т.Шевченка. Він автор пам’ятників М.Горькому в Ялті, Т.Шевченку в Яготині, на-родній художниці Катерині Білокур у селі Богданівці на Київщині. Так і не було відкрито за життя цього талановитого скульптора музей його творчості, хоча І.Гончарем було зібрано колосальний етнографічний матеріал – унікальну в історії людства приватну колекцію рідкісних фотографій, видань, народного вбрання, рушників, килимів, писанок, творів живопису, козацьких обладунків, ікон.

Предметом особливої уваги партії завжди була освіта, яка розглядалась як частина комуністичної ідеологічної системи. З 1966 р. відпо-відно до рішень XXI її з’їзду КПРС почала впроваджуватись загальнообов’язкова десятирічна освіта. Перехід до неї був, в основному, здійснений до 1976 р. У початковій школі замість чотирирічного навчання було введене трирічне, оскільки відповідна підготовка дітей до школи здійснювалась у мережі дошкільних дитячих закладів. Неухильно розширювалась мережа вузів. У 1964 р. були засновані Донецький університет, у 1972 р. – Сімферопольський, у 1985 р. – Запорізький, а згодом – Прикарпатський та Волинський. У 1960 р. в Житомирі відкрився загальнотехнічний факультет Київського полі-технічного інституту. В 1975 р. його було реорганізовано в філіал цього ж інституту, а в 1994 р. філіал став самостійним вузом – Житомирським інженерно- технологічним інститутом.

Основним  науковим  центром  України  продовжувала  залишатись  республіканська

Академія наук. В 1985 р. в ній нараховувалося 15,3 тисячі науковців. Деякі дослідження, відкриття  та  розробки  вчених  не  мали  аналогів  у  світі.  Це,  перш  за  все,  стосується

 

математичної науки. Головною організацією в СРСР із створення автоматизованих систем проектування електронно-обчислювальних машин став Інститут кібернетики. Вподовж двох десятиріч його очолював ака-демік В.Глушков, а потім – академік В.Михалевич.

Вченими-суспільствознавцями в 60–80-х рр. було видано ряд фундаментальних праць з історії України, держави і права, археології, філософії, літератури і мистецтва, серед них такі багатотомні публікації, як «Історія Української РСР», «Історія міст і сіл Ук-раїнської РСР», «Археологія Української РСР», «Історія українського мистецтва», «Історія української літератури»»  «Словник  ук-раїнської  мови»,  «Українсько-російський  словник».  Були випущені   також   Українська   Радянська   Енциклопедія,   Радянська   енциклопедія   історії України. Неодмінною складовою частиною цих праць, як і праць всього спектра суспільних наук, був так званий «класовий підхід» та критика буржуазно-націоналістичних концепцій.

Розвиток театрального і пісенного мистецтва в Україні тісно пов’язаний з такими видатними майстрами сцени, як Н.Ужвій, В.Дальський, В.Добровольський, О.Кусенко, А.Роговцева, Д.Гнатюк, А.Солов’яненко, А.Мокренко, М.Кондратюк, Є.Мірошниченко. Їх творчість   характеризується   високим   професіоналізмом,   новаторством,   оригінальністю.

Значних творчих