Історія української культури 002

 

Основна література

1.   Історіяукраїнськоїкультури:Курслекцій/Л. В. Анучина,О. В. Бурлака,

О. А. Лисенко та ін. – Х.: Вид-во «ФІНН», 2010.

2.   Історія  української  культури:  Навч. посіб.  /  О. Ю. Павлова,  Т. Ф. Мельничук,  І. В.

Грищенко; за ред. О. Ю. Павлової. – К.: Центр учбової літератури, 2012.

3.   Українська та зарубіжна культура: Навч.-метод. посібник для самостійного вивчення дисципліни / Р. М. Вечірко та ін. – К.: КНЕУ, 2003. – [Електронний ресурс]. – Режим доступу до джерела :   http://6201.org.ua/files/1/ukr_ta_zar_kulultura.zip

 

Додаткова література

4.   ВисоцькийО. Ю.Історіяукраїнськоїкультури:Навчальнийпосібник.—

Дніпропетровськ  :  НМетАУ,  2009.  –  [Електронний  ресурс].  –  Режим  доступу  до джерела :  http://www.nbuv.gov.ua/books/2009/09vojiuk.pdf

5.   Історія української культури: Курс лекцій / О. В. Ліхолат, П. А. Дігтяр, С. Ю. Боєва;

під аг. ред.. С. О. Костилєвої. – К.: НТУ «КПІ», 2010.

 

1.Відбудова матеріальної бази культури та ідеологізація культурного життя України у післявоєнний період (друга половина 40-х – першій половині 50-х рр. ХХ ст.).

 

Радянській владі, яка повернулась в Україну, необхідно було не тільки відбудувати зруйновану промисловість, а й відновити систему освіти, роботу наукових закладів, культурних установ.

Звичайно, держава виділяла певні кошти з бюджету для відбудови і розвитку загальноосвітньої школи, але їх було замало. Тому у республіці розгорнувся pyx по відбудові й ремонту шкіл власними засобами - «методом народної будови», що зародився ще під час війни з ініціативи жителів с. Верхівця колишнього Вчорайшанського райо-ну на Житомирщині. Це дало свої результати. Роботу шкіл було забезпечено. На 1950 рік їх діяло

222 тисячі. Довоєнна шкільна мережа була повністю відновлена. У 1953 р. здійснено перехід до обов’язкової семирічної освіти.

Гостро  стояло  питання  підготовки  кадрів  із  середньою  спеціальною  та  вищою освітою. Для його вирішення відбудовувалася мережа відповідних навчальних закладів, гуртожитків. Визначними подіями у культурному житті республіки було відновлення роботи Київського, Харківського, Одеського державних університетів, відкриття в 1945 р. першого в історії  Закарпаття  Ужгородського  університету.  За  післявоєнне  п’ятиріччя  відновилась робота всіх вузів України, яких у 1950 р. налічувалося 160. Внаслідок проведеної після війни реорганізації кількість вищих навчальних закладів в УРСР зменшилася, тоді як кількість студентів зросла з 99 тисяч у 1946 р. до 325 тисяч у 1956 р. Це привело до того, що на кінець

50-х років в усіх сферах народного господарства і культури України працювало понад півмільйона спеціалістів з вищою освітою, що майже в 2,5 рази перевищувало їх чисельність в довоєнний час. Під час відродження наукових установ особлива увага приділялася відновленню діяльності центру української науки – Академії наук УРСР.

 

Після  війни  було  відновлене  переслідування  та  ідеологічний  тиск,  нова  хвиля боротьби з "українським буржуазним націоналізмом" припадає на 50-і роки. Це відбилося, зокрема, в таких документах ЦК КП(б) України, як "Об искажении и ошибках в освещении истории украинской литературы в «Очерке истории украинской литературы», про журнали "Вiтчизна" і "Перець". У 1947 р. На пленумі Спілки письменників України огульній, кон'юнктурній критиці були піддані романи Ю.Яновського "Жива вода", І.Сенченка "Його покоління", повість П.Панча "Блакитні ешелони". У 1951 р. була розгорнута бучна кампанія протии вірша В.Сосюри "Любіть Україну", в якому нібито повністю був відсутній класовий підхід. Критики зазнавала з цих же позицій творчість М.Рильського, а С.Голованівського звинувачували в "безрідному буржуазному космополітизмі". Були проведені кампанії по розвінчуванню кібернетики і генетики як буржуазних наук, що зумовило відставання вітчизняних вчених від світового рівня.

Разом з тим, в цей період продовжувала діяти тоталітарна сталінська ідеологія. Починаючи з 1946 р., офіційним теоретиком партійної лінії в питаннях ідеології та культури Андрієм Ждановим    було підняте питання про «ідеологічну чистоту пролетарської культури».  На практиці вона швидко перетворилась на російський шовінізм і викликала черговий погром культури неросійських народів. Зазнала переслідування, зокрема, єврейська національна  культура  в  СРСР.  В  Україні  «ждановщина»  набрала  форм  гострої  критики

«українського буржуазного націоналізму» і «буржуазного космополітизму» – теорії про всесвітній характер людського громадянства. Партійна лінія А.Жданова вимагала від українських культурних діячів, щоб українська культура «тісніше зливалася з великою російською культурою».

Почалося  відверте  цькування  М.Рильського  (за  його  доповідь  «Київ  в  історії

України»,  виголошену  1943  р.  на  урочистих  зборах  АН  УРСР,  за  його  поетичні  твори

«Мандрівка в молодість», «Київські октави», статтю «Шевченкові роковини» 1942 р., за передмову до 1-го тому «Поезій» 1946), Ю.Яновського (за роман «Жива вода»), І.Сенченка (за повість «Його покоління»). У 1946 р. була заборонена шкільна «Читанка» лише за те, що в  ній  Київ  був  віднесений  до  найбільших  міст  СРСР,  а  в  оповіданні  про  Щорса  не згадувалось про боротьбу проти німецьких окупантів.

Особливої жорсткості морально-політичний тиск на творчу інтелігенцію набув у 1947 р. під час короткого перебування на посаді першого секретаря ЦК КП(б) України найближчого    прибічника    Сталіна    Л.Кагановича.    Лінія    на    створення    атмосфери

«націоналістичної загрози» продовжувалась і в наступні роки. 2 липня 1951 р., невдовзі після декади української літератури й мистецтва в Москві, в газеті «Правда» з’явилась редакційна стаття «Проти ідеологічних перекручень у літературі», яка піддавала нищівній критиці